Після того співати я кинув і артистом уже більше бути не хочу, — махнув я рукою і сів.
Чи то справді всім сподобалося, чи то вони були сьогодні такі добрі, але з всі так весело сміялися і так дружно плескали у долоні, що я аж почервонів. — Молодець? — Молодець! — Молодець! — чулося звідусіль.
Та одне «молодець» було мені особливо дороге. Його сказав Ігор Дмитруха. І по очах я бачив, що він не лукавив. І такий він був мені симпатичний у цю мить, такий симпатичний! Ну, дражнив він мене колись Мухо», ну, глузував, ну, стявся! Ну й що? Я вже про це забув. А як він черевик отої дівчини з-під колеса вихопив! От цього я не забуду ніколи. Тоді я йому щиро сказав «молодець», а тепер він мені… Поквиталися наче.
І ще одне «молодець» було мені дуже приємне. Його сказала Туся Мороз. Правда, я не чув і крізь галас почути не міг — вона далеко від мене сиділа. Я прочитав по її губах і по очах…
І Валера Галушкинський, і Льоня Монькін, і Спасокукоцький та Кукуєвицький, і Люба Присяжнюк, і Надя Трав’янко, і всі-всі дивилися на мене і сміялись. Але ж то був зовсім не той сміх, як тоді, коли я був Мухою! То ж зовсім не той сміх!
Якщо найвища у світі радість, яка переповнює тебе, переливаючись через вінця, називається щастям, то, значить, я був щасливий у ці хвилини. Як я їм був усім вдячний!
Що мені говорили, як мене підхвалювали, переповідати не буду. А то ще скажете, що я звичайнісінький хвалько. Просто так уже сталося, що я перший виступив із своїм номером, відважився, то мене й хвалили.
Те, що я їм розповів, я не сам вигадав, і такого зі мною насправді не було. То я в старій підшивці журналу «Піонерія»
колись вичитав, але, переказуючи, трохи змінив, до себе приміряв.
Після мене виступала Таня Верба. Співала. Дуже гарно співала. І плескали їй не менше, як мені. Потім Вітасик Дяченко читав вірші. І йому теж аплодували.
А тоді Спасокукоцький та Кукуєвицький показали акробатичний етюд. Правда, не зовсім вдало. Спасокукоцький вибрався на плечі Кукуєвицькому, але той не витримав і впав. І Спасокукоцький гепнувся на підлогу. Проте вони не розгубилися, а вдали, ніби так і треба, начебто етюд був гумористичний. А потім почали говорити, хто ким буде.
Ну, Сурен, Таня Верба і Вітасик Дяченко, ясна річ, артистами. Мене якось за інерцією теж в артисти зарахували. Я не став дуже заперечувати, хай зараховують: клоуни ж — артисти.
Ігор Дмитруха сказав, що він, мабуть, буде прикордонником, начальником застави.
Валера Галушкинський ще з дитячого садка мріє стати капітаном далекого плавання.
Спасокукоцький і Кукуєвицький збиралися в космос, вони не сумнівалися, що стануть космонавтами.
Невеличкі, міцненькі, збираються спортом займатися — якраз те, що треба.
Льоня Монькін захоплювався філателією, тобто збиранням марок, і тому вирішим зв’язати своє життя з магазином «Філателія» — хотів бути директором того магазину. Тут Олександр Іванович не витримав:
— Ти диви! Самі за себе артисти і космонавти! Ще й директор! І жодного тобі робітника. А хто ж вас, артисти, годуватиме й одягатиме? Та й у космос вас ще ж і запустити треба. Хто ж це робитиме? Га? Ну, артисти!.. Всі опустили очі. Справді, вийшло якось не той.
Час так швидко минав, що ми й не зогледілись, як вже треба було їхати до Бондаренків по Суренових батьків і по речі, а потім на Бориспіль, їхали тим самим студійним автобусом. Усі вирішили проводжати Сурена аж в аеропорт. Тільки декілька учнів, у яких були поважні причини, а також Ольга Степанівна та Ірина Володимирівна, які кудись поспішали, по дорозі вийшли.
Після того як в автобус підсіли Бондаренки й Суренові батьки, стало ще веселіше й галасливіше. Всю дорогу Суренів тато і Бондаренко обіймалися один з одним і з режисером Віктором Михайловичем і раз у раз зривалися співати. Але жодної пісні так і не заспівали.
Таких галасливих проводів Бориспільський аеропорт, мабуть, давно не бачив і не чув.
— Цитьте! Цитьте! .Ми не почуємо, як оголосять посадку на наш літак! — час від часу скрикувала Ліна Митрофанівна. Вона чомусь вважала себе найбільш відповідальною за проводи.
І от, коли вже оголосили-таки посадку на літак Київ — Єреван і всі почали похапливо обійматися, Сурен раптом кинувся до мене, обняв за шию й гаряче зашепотів просто у вухо:
— Степанян! Щоб ти знав! Муха по-вірменському — чанч! Розумієш? Чанч! Тільки поки що — цс-с-с!.. Нікому!
Я розкрив рота, але… і не зміг, і не встиг нічого сказати. Сурен уже біг до батьків, які махали йому з черги, що сунула крізь вузькі двері на льотне поле. —
— Що? Що він тобі сказав? — кинулися до мене Спасокукоцький, Кукуєвицький і Галушкинський.
— Нічого… особливого… Сказав, що я хороший хлопець і ви повинні добре до мене ставитися. От! — Ги-ги! — засміявся Галушкинський. Спасокукоцький і Кукуєвицький засміялися теж. Але добродушно, незлостиво. Часи глузувань з мене минули назавжди.