Коли продзвенів дзвоник з останнього уроку, я почав нишпорити у портфелі, щось у ньому перекладаючи, виймаючи й засовуючи назад. Я хотів, щоб усі розійшлися і, головне, щоб пішла Туся. Щоб я міг спокійно, не привертаючи нічиєї уваги, побігти на спортмайданчик. Але Туся, як на зло, теж вовтузилася з портфелем і не йшла. Нарешті клас спорожнів, лишилися тільки ми вдвох.

Тоді Туся раптом повернулася до мене і, дивлячись мені просто у вічі, спитала: — Ви що — кудись збираєтесь? І так вона це спитала… — Хто? Що? Куди? — зовсім розгубився я.

— Ех, ти!.. Конспіратор! А я думала, що ти… мені… — Вона враз почервоніла, рвучко підхопилася й вибігла з класу. Кров ударила мені в голову. Що вона хотіла сказати? «… Ти… мені…» Про що це вона? Солодкий сором огорнув меле. Кілька секунд я не міг зрушити з місця. Я відчув себе зрадником перед нею.

Але що я міг зробити?.. Сурен же сказав: «Щоб ніхто не бачив, особливо дівчата…» Хіба я винен?

На спортмайданчику під одним з баскетбольних щитів стояли Сурен, Ігор Дмитруха, Льоня Монькін, Спасокукоцький і Кукуєвицький.

— Де ти застряв? От іще! Чекати його треба! — буркнув Монькін. — Ну, добре, ходімо! — сказав Сурен і рішуче рвонув уперед. Ми вийшли з шкільного двору і попрямували в бік Печерського мосту. — А куди ми йдемо? — спитав Монькін.

— Ага! — сказав Спасокукоцький. — Да-да! — підхопив Кукуєвицький. Сурен не відповів. — Багато знатимете — швидко постарієте! — сказав Ігор Дмитруха, але видно було, що й він не знає, куди ми йдемо. Сурен, загадково усміхаючись, мовчав. Звичайно, якби то був не Сурен, який завтра повертається у Вірменію, ніхто б, мабуть, так не йшов, навмання, наосліп, хтозна-куди, слухняно, мов отара овець. Але то був Сурен.

І ми йшли, нічого більше не питаючи, тільки зрідка перезиваючись і знизуючи подеколи плечима.

Ми добралися так пішки до Печерського мосту (хоча можна була й доїхати тролейбусом), але Сурен ішов, і ми йшли за ним. Біля Печерського мосту ми сіли на тридцятий трамвай. — У мене талони, всіх везу! — підняв догори руку Сурен і, не давши нам опам’ятатися, пробив талони. І тут Монькін раптом зашипів: — Ой! Дивіться, дивіться!

Ми глянули — на передній площадці, біля дверей вагоновода, стояла Туся Мороз. Сідаючи у трамвай з середньої площадки, ми навіть не помітили, що вона сіла з передньої.

— Це оцей, оцей-о… — Монькін показав очима на мене, видно, не наважуючись назвати мене Мухою, але й не бажаючи називати Степаняном, — «хвоста» за собою привів! Даму серця! Точно! Я відчув, що почервонів. — Спокуха! — цикнув на нього Ігор (видно було, що пащекування Монькіна його дратує). Сурен, Спасокукоцький і Кукуєвицький промовчали.

«Невже вона йшла за нами слідом? — з хвилюванням думав я. — Як я не помітив її? Чого вона йшла? Нащо?»

Коли трамвай зупинився біля станції метро. «Арсенальна», Сурен сказав: — Виходимо!

І ми висипали з трамвая. Висипали і спинилися всі, як по команді, обернувшись в бік передніх дверей. Туся вийшла з трамвая і теж спинилася.

Вона стояла, обома руками тримаючи перед собою портфель, і розгублено усміхалася нам. Мені було так жаль її, що аж у горлі щипало.

Сурен кинув на мене блискавичний погляд і враз рішуче підійшов до Тусі.

— Туся-джан! Гайда з нами! — А… а куди? — тихо спитала вона й зашарілася.

— Вах-вах! — скинув догори руку Сурен. — Які всі нетерплячі! Всі хочуть одразу знати куди! Почекай трохи і будеш знати. Гаразд!..

Коли міг зайшли всередину станції метро, Сурен різко спинився, вийняв з кишені кілька п’ятаків і перший вручив Тусі: — На! — Ой! Що ти! Не треба. В мене е.

— Слухай! Хто вас веде? Я веду! Без розмов мені! — категорично сказав він, і Туся змушена була взяти п’ятак. І ми всі теж узяли. Видно, він усе продумав зарані. Він був артист; Він знімався в кіно, заробляв гроші. Йому хотілося, як то кажуть, бути широкою натурою. «А-а! — раптом догадався я. — Він веде нас на кіностудію». Ми спускалися довгим ескалатором. Туся стояла переді мною, нижче на один східчик.

Я дивився на її тоненьку шийку з двома смішними виткими кучерями (зачіска в неї була коротка, майже хлоп’яча) і страшенне боявся, щоб хтось із хлопців щось їй не сказав. Але ніхто не сказав нічого.

У таємниче урочистому мовчанні ми з’їхали вниз і сіли в поїзд.

Раз наш Сурен вирішив мовчати, мовчали, й ми. .Ну, що ж, він завтра їде, йому так хочеться, треба догодити.

Але нащо він робить з цього секрет? Ну, сказав би зразу — хоче повезти нас на кіностудію, показати… Хіба було б менш цікаво?..

— Увага! — підняв руку догори Сурен. — Приготуватися! На Хрещатику виходимо! — Як?! А ти не помиляєшся? — здивовано спитав Ігор Дмитруха. — Хіба нам не до «Більшовика»? Кіностудія ж по-моєму… «О! Значить, Дмитруха теж догадався…»

— Ні! — відрубав Сурен. — На кіностудію завтра. А зараз — на Оболонь. — Тю-у! — розчаровано протягнув Монькін. Сурен, мовби й не чув того.

Дмитруха мовчки знизав плечима. Ми перезирнулися й теж знизали плечима.