Ми вийшли на Хрещатику, пройшли через перехід, спустилися по ескалатору і знову сіли в поїзд. Поштова площа. Червона площа. Тараса Шевченка. Петрівка.
Проспект Корнійчука. Оболонь…
Яке все-таки диво оте київське метро!.. Я вже не кажу про красу підземних палаців-станцій, про чарівні сходи-ескалатора… Швидкість! Головне — швидкість.
Якихось десять-п’ятнаддять хвилин — із Печорська ми вже на Оболоні, за десятки кілометрів.
Колись якому-небудь козакові Івану Пушкаренку або Лук’яну Хордизі навіть на найбаскішому коні скакати було цей шмат години півтори, якщо не дві, а волами тягтися — то й усі чотири. А ми на метро — за десять хвилин. Казка! Вийшли ми з метро. І одразу голови вгору позадирали.
Просто біля входу стримить у" небо височенний двадцятиповерховий дивовижний будинок — круглий, наче вежа, згори донизу весь невеликими круглими балкончиками обліплений. Окремо вікон, як у інших будинках, просто й нема, самі тільки балкончики з дверима скляними. Ці-ка-вий будинок!
Не лише я, а й ніхто з наших на Оболоні, здається, ще не був. Бо всі як один зачудовано позакидали голови на той будинок.
Поряд з цим будинком здоровенний Універсам, схожий на чудернацький корабель з кількома палубами. І цю схожість ще більше підкреслює величезний біля нього фонтан з нагромадженими одна на одну брилами граніту. А за фонтаном — клумби, клумби, клумби — десятків зо два заквітчаних усіма, здасться, що є в природі, квітами клумб.
За круглим будинком, далеко на обрії, ліворуч на сонці виграють золоті бані Софії, праворуч проштрикує небо телевізійна вишка. То там старий Київ сховався.
А навпроти, через дорогу, наче починається нове місто, випливаючи з-за Дніпра трьома білими хмарочосами, мов велетенськими вітрилами.
— Ну, от що, хлопці, — Сурен на мить затнувся, глянув на Тусю і додав: — І дівчата!.. Можете мене лаяти. Можете мене бити. Можете мене проклинати. Але я веду вас на будівництво, де працюють мої батьки… Ми перезирнулись.
Я глянув на Монькіна. В нього вже крутилося на язику «тю», але він не наважився його вимовити.
— Ой! Це ж дуже цікаво! Я ще ніколи не була на будівництві близько… — сказала Туся і почервоніла. — І я! — сказав я й відчув, що теж почервонів.
— Правильної — якось не дуже впевнено кивнув Дмитруха. Спасокукецький і Кукуєвицький ще раз перезирнулися й кивнули мовчки.
Всіх нас охопило почуття отієї незручності, коли і правду казати не хочеться, і брехати важко.
— Розумієте, — Сурен опустив очі й почав колупати носком черевика землю. — Розумієте, ми завтра вже їдемо. А бригади батьків давно просили, щоб я прийшов. А… то зйомки були, то школа, то взагалі… — Він раптом у відчаї скивув догори руку. — Вах!.. Вони хочуть, — каже тато, — щоб я… щоб я їм розказав про свою творчість… Уявляєте? Що я — Джигарханян, чи що? Вони мене Джигарханяном називають. Ну як я піду? Як? — він плаксиво скривився. І хоч це виглядало в нього дуже смішно, ніхто з нас навіть не усміхнувся.
Ми раптом усі зрозуміли його. Ми зрозуміли, що він просто соромиться йти до незнайомих дорослих людей сам на оглядини в якості «кінозірки» і тому запросив нас. Що, незважаючи на всю свою, здавалося б, жвавість і жевжикуватість, він сором’язливий, як усі нормальні порядні люди.
— А далі відкладати вже нікуди, сьогодні останній день… Але я сказав татові, що сам я не піду. Лише з… з друзями. «Тільки ж не здумай привести увесь клас, — попередив тато. — Це все-таки будівництво. Техніка безпеки вимагає, щоб взагалі…» Тому я й… особливо дівчат… Техніка безпеки… — Він винувато глянув па Тусю, потім обвів поглядом усіх нас: — Ви мене зневажаєте, так?
— Та ти що! — подолавши нарешті заціпеніння, вигукнув Ігор Дмитруха.
— Давай веди нас швидше! Чого це ми стоїмо? — закричав я, вимахуючи руками. — Давай! Чого ти! Ну! Давай!
Може, я метушився більше, ніж треба, але мені так хотілося негайно щось зробити для нього, підтримати його… Я був такий вдячний йому, що він мене запросив. І ще потім запросив Тусю. — Ходімо! — рішуче сказав Ігор. І ми рушили.
Сурен майже біг підстрибом попереду, весь час озираючись і усміхаючись до нас.
За універсамом розпросторився великий, порослий травою і помережаний стежками пустир. А за ним починався широченний проспект з красенями-будинками обабіч.
— Це десь отут, зовсім близько. Мені ось тато план намалював, — Сурен крутив на всі боки головою, зазираючи у папірець. — О! Он воно! Точно!
Попереду, обнесений дерев’яним парканом, височів величезний, з багатьма під’їздами, майже на весь квартал, будинок. Частина його вже була зведена, навіть вікна засклені. Частина лише зводилася, Два підйомних крани гігантськими залізними лелеками заклопотано схилялися над тією незведеною частиною.
Ми проминули дитячий майданчик з дерев’яними, під старовинні зруби, вежами, по яких з галасом дряпалася малеча. Навколо майданчика росли маленькі, видно, довсім недавно посаджені топольки. «Тополині дошкільнята, — подумав я. — Як ота малеча на майданчику. Скільки-то часу мине, поки вони стануть дорослими тополями?! Я вже й жонатий тоді, може, буду». Глянув мимохіть на Тусю й усміхнувся: от якби почула мої думки!.. Ми підійшли до будівництва.