— Людіе! Схаменіться! Пощо нам той Всеслав?! Чи на те Ізяслава прогнали, аби на шию собі Всеслава посадити?! Схаменіться! Людіє! Але на них ніхто не звертав уваги.
У тому натовпі я побачив раптом скомороха Терешка Губу. Він стояв і озирався на всі боки. Його завжди усміхнене обличчя виглядало якось дивно і неприродно — він дивився навколо розпачливо й винувато.
Якісь меткі люди швиденько розтягали з палацу добро — хутра, скрині, золоте й срібне начиння, коштовності…
Он хтось тягне пробошки — м’яке взуття з цілого шматка шкіри, вишиване, різнрколірне. Оберемок отих пробошок несе перед собою. Вони в нього падають на землю, але він і не помічає. Світу білого за тим оберемком не бачить.
Інший зігнувся у три погибелі, здоровенне сідло на собі тягне. Мабуть, у нього й коня нема, а сідло вхопив.
А там двоє, вириваючи один в одного, на шмаття роздирають золотом шиті жіночі шати.
Якийсь ломига, ухопивши під обидві руки двоє барил з благовоніями (вони йому треба! ), через натовп суне. З розгону наступив кованим чоботом на босу ногу отому маленькому горбатенькому хлопчику. Хлопчик скорчився од болю на землі, обома руками за ногу свою закривавлену вхопився, кров юшить, сльози з очей течуть, а ломига регоче… І вже інший ломига з реготом на нього суне, от-от зовсім роздавить.
Не, витримав я, кинувся до хлопчика, просто з-під ніг вихопив його.
І шаленіючий натовп став рухатися переді мною все швидше, швидше, швидше (наче ота прискорена зйомка в кіно), закрутилося все у чорний смерч і… Останнє, що я подумав, було: «Так от чого не видавали людям секрет сміх-трави ті, хто його знав!..»
…Хряснули дверцята таксі на зупинці. Я помітив зелену бороду Єлисея Петровича у відчиненому вікні машини. Він усміхнувся невесело і помахав нам рукою — таксі від’їхало. Вперше він залишав нас отак звичайно, буденно.
Ми сиділи з Чаком на лаві біля пам’ятника Григорію Сковороді на Подолі. Чак зітхнув.
Я подивився на нього. Він сидів згорблений і похмурий. Потім він звів на мене очі. І вираз їх був схожий на вираз очей Терешка Губи, коли той дивився на шаленіючий натовп, — розгублено-винуватий. — Невже справді від отієї сміх-трави так невдало закінчилося повстання? — спитав я. Чак знову зітхнув:
— Хто його зна, чи була та сміх-трава, чи не було насправді… Наша ж з тобою подорож все-таки уявна… Але те, що темний ще тоді був народ, — це точно. І що хміль-зілля замакітрювало їм голови, дуріли вони від нього і часто робили не те, що треба, — теж точно. Про це й літописи свідчать.
І раптом я подумав: «А між іншим, полювали за сміх-травою здебільшого чогось лихі люди. Мабуть, це недарма…»
— Ну от! Закінчилися наші з тобою мандри… — з гірким жалем сказав Чак. — Спасибі тобі, Стьопо… Гарний ти був Мені супутник. Прощай! Хай тобі щастить у житті твоєму! Хай воно буде цікавим і щасливо-пригодницьким, тобто хай усі твої пригоди мають щасливий кінець!.. І — люби цирк. Це прекрасне, вічно юне мистецтво, яке без усякого весел-зілля несе людям радість і сміх. Прощай! — Чак обняв мене і поцілував у щоку. Мені чогось здавило у горлі і засвербіли очі.
Я хотів щось сказати і не зміг. Чак підвівся й пішов, не обертаючись. І, як завжди, одразу зник з очей…
РОЗДІЛ XIX
Таємнича поведінка Сурена. Куди ми йдемо? «Гайда з нами! »
Творча зустріч. «Ну, Монькін! Ну, молоток!..»
Вчора в Сурена був останній зйомочний день. Завтра увечері він летить додому, у свій Єреван. А сьогодні…
Сьогодні на великій перерві він несподівано пі дійшов до мене, злодійкувато озирнувся і таємничо прошепотів:
— Степанян! Слухай! Після уроків не тікай. Чуєш? Є справа. — Що таке? — пошепки спитав я.
— Тс-с-с! — він знову озирнувся. — Таємниця! Потім узнаєш. Зробиш вигляд, ніби йдеш додому, а сам — на спортмайданчик. Тільки щоб ніхто не бачив. Особливо дівчата. Ясно? — Ясно.
Толком я, звичайно, нічого не уяснив. Хіба — що Сурен збирає для чогось хлопців, та й то, видно, не всіх, і що в число вибраних потрапив і я. Серце моє радісно затріпотіло в грудях. І одразу ж стиснулося. Завтра він їде. Як жаль, що він їде. Я вже так звик до нього. Завдяки лому мене перестали дражнити…
Два останніх уроки я був неуважний. Я сидів і раз у раз скоса позирав на Сурена. Інколи він перехоплював мій погляд і ледь усміхався мені. І я ледь помітно усміхався йому. Що він задумав? Що? А втім, байдуже.
Що б він не задумав, я радий, що буду сьогодні з ним, у цей його останній день перед від’їздом. Завтра, може, я його вже й не побачу. Він, мабуть, збиратиметься. Я знаю, що це за день, коли від’їжджаєш. Я добре пам’ятаю: «Ой, не забудь те! », «Ой, а де поділося це?», «А ти куди поклав отего?», «Та не крутись під ногами, а роби те, що я тобі загадала! » З Василем і Андрійком я в останній день навіть і поговорити не зміг.
«Ех, Сурен, Сурен, дорогий Сурен Григорян! І нічого ж ти, нічого не знаєш про мої дивовижні мандрівки з таємничим дідусем Чаком! Якби знав, ти б з іще більшим, я певен, інтересом поставився до мене. Ти ж любиш усе незвичайне. Та й сам же ти такий незвичайний! Але навряд, навряд, щоб дізнався ти колись про мою таємницю. Та й ніхто, мабуть, не дізнається ніколи…» І так мені стало тоскно від цієї думки! І так захотілося хоч на одну хвилинку побачити Чака…