Прислухався князь до тривожного гулу, що долинав. ізнизу, Подолу, — в очах мелькнув переляк.

— Ні! — наче камінь у слів кинув, повернувсь і зник у теремі.

Мов туча нахмурилися сли — відмовив, бач, князь народові. А з Подолу вже сунуть на Гору люди. Вже запрудили Бабин торжок, що одразу за ворітьми. Нетерпляче ждуть рішення. І як почули, що відмовив князь, наче греблю прорвало.

— То все від Коснячка-воєводи, пса лютого!

— Він намовив!

— Допоки знущатися з людей буде!

— Бий Коснячка ненависного!

І кинулися до Коснячкового дворища, що неподалік від Софії було.

Глянув я на знамениту Софію Київську. Зовсім не така, як тепер. Наче велика кам’яна гора, з куполами округлими, схожими на куполи Володимирського собору. Коснячка, люди не застали. Втік він кудись. Хтось гукнув:

— Ходімо звільнимо людей наших а темниці! І поділилися люди на два гурти — один гурт пішов до поруба-темниці, інший — до князівського палацу.

Оскільки скоморохи і серед них Терешко Губа посунули до князівського палацу, ми полетіли за ними.

Юрба у дворі клекоче, вирує. Кинулися нарешті до дверей.

Подалися двері під нестримним натиском людей — зіскочили а петель, упали.

Увірвалися повсталі до княжого палацу. А в ньому порожньо, хоч шаром покоти — нікого. Всі втекли: і князь, і дружинники, в охорона.

Розтеклися люди по терему, по просторих князівських палатах, нишпорять, князя й прислужників його шукають, та дарма.

А Терешко Губа (він іще на Подолі, як віче почалося, «бісівську харю.» зняв і такий схожий став на Сміяна та Хихиню, Сумніву не було — предок) посеред головної, золотої князівської палати став та як закричить:

— Людіе! Та це ж уперше в Києві таке! Прості смертні князя прогнаша! Ха-ха-ха! Ліпота! Радість яка! Ха-ха-ха!.. І ну навприсядки танцювати, через голову перекидатися, мало не до стелі підстрибувати. А за ним інші скоморохи і просто люди.

Бачу — один бородань, немолодий уже, з сивим волоссям, через лоба шворкою перев’язаний, стоїть біля стіни, похмуро на ті танці позирає. Терешко Губа теж угледів його. — А ти, Минуло Гончар, пощо невеселий? — Сина мого на Альті вбито.

— Правда, горе велике, — хитнув головою Терешко. — Та його вже не воскресиш. Горе твоє осібне, а радість нині в нас на всіх одна, спільна. Не можеш ти не розділити її. Подолай себе, усміхнись, щоб людей у цей день не смутити. — І радий би, та горе вуста замкнуло.

Подивився на нього пильно Терешко Губа і враз махнув рукою: — Ех!.. Не варт, може, свого скоморошого покону рушити, та день же сьогодні такий…

Поліз він за пазуху, дістав шкіряну торбинку, розв’язав, подав Минулі. — Що це? — звів на нього очі Минула Гончар.

— Не бійсь. Не отрута. Весел-зілля це, сміх-трава. Пожуй лишень, побачиш. Одну травинку бери, більше не треба.

Узяв Минула з торбинки суху травинку, підніс до рота, пожував. І на очах перемінився враз — наче засвітився весь ізсередини.

Одкинув назад голову й зареготав, весело, розкотисто, на повні груди: — Ха-ха-ха-ха-ха! А вже інші руки тягнуть: — Ану дай! — Дай покуштувать! — І мені, Терешко! — І мені! — Мені теж! Розгубився Терешко. Та хіба стане сили відмовити людям, коли так просять? Ще й у такий день! І за хвилину вже реготав, заливався навколо Терешка увесь натовп.

Перші хвилини ще було нічого. Ну, сміються люди, то й добре. Князя прогнали. Весело.

Я й сам мимохіть усміхався. Коли бачиш, як люди сміються, завжди чогось самому всміхатися хочеться, навіть якщо й не знаєш, чого вони сміються. Та раптом хтось вигукнув:

— Веселощі Русі є пити! А давайте ж сюди хміль-зілля, меди наливай!

І де не взялися бочки з медом хмільним. І захлюпало у келихах довкруж. І тут уже щось страшне почалося.

Коли люди сміються зрозуміло з чого — це нормально. Коли ж сміються без усякої видимої причини, тільки від хмелю дурного — це жахливо.

Он сміється худий, знеможений, мабуть, чимось хворий чоловік. Чого?

А он старий, немічний дід сміється. Чи до сміху йому зараз? Чи тому хлопчикові горбатенькому, що сміється, аж захлинається, і сльози течуть по його замурзаних запалих щоках.

А Минула Гончар… У нього ж сина вбили. Щойно ж говорив. А сам сміється, аж заходиться… Це було страшно! Я подивився на Чака. Обличчя в Чака було страдницьке. Глянув на Єлисея Петровича, той одвернувся.

В цей час у князівський палац убіг розгублений парубок у латаній сорочині.

— Ой! Там Всеслава полоцького з порубу звільнили, хочуть його київським князем проголосити. А навіщо він нам?

Парубок іще щось кричав, але його ніхто не слухав. Усі, регочучи, кинулися на княжий двір, де якісь мужі вигукували: — Князю Всеславу слава! Слава! Слава! — Іди князювати і правити нами! — Київський стіл вільний! Тебе чекає! — Іди, Всеславе, князювати! — Слава Всеславу! Слава! І почали виспівувати, регочучи й пританцьовуючи: — Слава, слава, слава, слава! — Мати хочемо Всеслава!..

І лише окремі люди, отой парубок у латаній сорочині і ще якісь, вигукували: