— Ви помітили, — не прореагував на мою похвалу лісовик, — що скоморохи тут названі слугами диявола, а ігрища їхні — бісовими? Отже, як бачите…
— Ой! — несподівана думка раптом майнула в моїй голові. — Ви ж казали, що родом із тих часів і… То, може, ви й брали участь у тих подіях?
— Ні! — зітхнув Єлисей Петрович. — Я ж усе-таки лісовик. Жив я тоді не в самому Києві, як тепер, а в лісі. Правда, неподалік, за Перевісищем. Так тоді називався порослий лісом Хрещатий яр, де нині пролягав Хрещатик. Та й молодий я був тоді дуже, молодий і зелений. У буквальному розумінні. Ні, не брав я тоді участі в тих подіях. На жаль. Але зараз візьму з задоволенням. Разом з вами… Так, значить, тисяча шістдесят восьмий рік. А місяць який, знаєте?
— Не тільки місяць, а й день у літописі зазначений, — сказав Чак. — П’ятнадцяте вересня/ І починалося все отут, на цьому місці, на Подолі, на торговищі.
— Ясно! П’ятнадцяте, значить, вересня тисяча шістдесят восьмого року. Ану-ну! — Єлисей Петрович поставив на часові-зорі «експозицію», примружився. — Та-ак!.. Скомороха як звали? Нагадайте. — Терешко Губа.
— Та-ак. Губа, значить… Раз Губа, то мусить бути, ясна річ, губатий. Як Сміян, як Хихиня… Може, він навіть предок їхній, — Напевне! — вигукнув я.
— Та-ак… Ого-го!.. Ну й юрмище на торгу. А он і скоморохи. Там десь Терешко наш Губа. Але пізнати зовсім неможливу. Маски на них. Харі бісівські, як тоді говорили. Ну, що ж, поїхали! — Поїхали! — підхопив я. — Поїхали! — кивнув Чак.
І враз померкнув світ мені перед очима, полетів я, у глиб віків провалюючись.
… Перше, що я почув, то була пісня. Якийсь скоморох у вивернутому наверх вовною кожусі, у рогатій вишкіреній масці, пританцьовуючи, голосно співав: Ой, хвалився князь, На рать ідучи, Ще й братів своїх На рать беручи: — Ех, єдиним махом Всіх я побивахом! — Та насправді то брехня, То є лжа. — Князь від половців, Мов заєць, біжа. А за ним собачка З мордою Коснячка. Отака-то слава В князя Ізяслава!..
Як тільки скоморох доспівав, із сірого, бородатого, у полотняних рубищах натовпу залунали гнівні вигуки: — Істинно Губа-скоморох глаголить! — Ганьбище!
— Срамота! — Допоки терпіти будемо? — Скликайте віче, людіє!
І враз загудів, забомкав, скликаючи на віче, дзвін-калатало. І звідусюди — з Подолу, з передграддя — заспішили на торговище люди: ремісники, ковалі, гончарі, сідельники, шевці, кравці, кожум’яки а також купці, торговці й смерди (тобто хлібопашці, городники).
І поки вони збираються, я роздивляюся навкруги. Це наче те саме місце на Подолі, але як воно не схоже не лише на сучасний Поділ, а й на той — часів Богдана Хмельницького, а потім Сковороди.
Ми стоїмо на просторому майдані, втолоченому тисячами ніг торговищі. Весь Поділ обнесено столпієм — рубленим з колод валом.
У тому валу ворота, що ведуть на Притику, — гирло річки Почайни, де містилися кліті, до яких причалювали баржі. Хто б подумав, що така вона була велика судноплавна річка! (Тепер від неї й сліду нема.)
Серед рублених подільських будинків і мазанок, що розкидані у безладді, височить церква святого Іллі — перший християнський храм у Києві, зведений ще за княгині Ольги.
На схилах гори ліпилися деінде дворища бояр, яким не пощастило втулитися у Верхнє місто, та здебільшого хати, хижі й халупи ремісників. Це було так зване передграддя.
Далі починалася Гора — Верхнє місто. Там жив князь, бояри, воєводи, тисяцькі, а також гридні — княжна охорона. (Все це розказав мені Чак.)
Гора була обнесена високим валом. А над Боричевим узвозом стриміла рублена триярусна гостроверха вежа з важенними дубовими ворітьми — в’їзд з Подолу і передграддя у Верхнє місто. Ворота охороняли закуті в кольчуги воїни в залізних шоломах, з мечами, щитами і списами. А торговище роїлося і гуло. Людей все більшало й більшало. Та от…
— Людіє! — закричав хтось гучним голосом. — Половці розсіялися по всій землі, сунуть і сюди! Невже допустимо, що прийдуть і топтатимуть київську землю нашу, убиватимуть дітей, жон і батьків наших?!
— Не допустимо! — Не бувати цьому! — На брань підемо з ворогом лютим!
— Не може князь со дружиною — самі Київ боронити будемо! — Оружно підемо на поганців! — Не дамо Києва на погубу! Завирувало віче на торговищі. — Слати до Ізяслава слів! — Хай дає князь нам зброю та коні! Підемо битися! І от уже виділило віче по-нашому делегацію, а по-тодішньому слів (послів тобто), і рушили вони Борячевим узвозом на Гору.
Сторожа біля воріт навіть не спробувала затримати їх, пропустила одразу. Чак, я і Єлисей Петрович полинули слідом. От і Верхнє місто.
За ворітьми зразу праворуч знаменита Десятинна церква (фундамент якої можна побачити зараз біля Історичного музею), а за нею обнесений дерев’яним частоколом кам’яний двоповерховий великокнязівський палац-терем. Упевнено й сміливо йдуть туди сли. І одступає сторожа. Вийшов на ґанок князь Ізяслав. — Що треба? — брови насупив. Вклонилися йому сли: — Половці розсіялися по всій землі. Віче ухвалило просити тебе, князю, дай нам зброю і коней, ми будемо ще битися з ними.