Мати розпачливо ойкала:
— Ой! Обережно! Ой! Обережно! Ой! Потім вантажники поїхали. А ми почали розставляти меблі.
Меблі були дуже гарні, поліровані, на гнутих ніжках, з зеленою квітчастою оббивкою. Але найпотрясаюче з усього — письмовий стіл.
Ну такий уже гарний, такий гарний, зроду таких не бачив. І полірований, і візерунчастий, і з фігурними ключами, і на восьми гнутих ніжках.
— Це тобі, Стьопо! —урочисто сказав тато. — Уроки на ньому робитимеш. — Ну да! — вигукнула мама. — Щоб подряпав.
— Не подряпає, не подряпає! Що ж він, дурний — дряпати такий стіл. — Не подряпаю, — невпевнено сказав я. — І на кухні уроки можна зробити, — не здавалася мама.
— Що значить — на кухні?! Чого це — на кухні?! Це я купував такого стола, щоб мій син робив уроки на кухні?! Ні! Ні! Він робитиме уроки за цим столом! Чуєш, синку? — Чую. — Та тихше, тихше, не кричи. Побачимо. — Не побачимо, а буде, як я сказав. От! Через мій труп! — Ну, добре, добре…
Бідні чоловіки! Скільки тих трупів оживили, підняли з дороги жінки. А то б пройти не можна було.
Уроки я робив на кухні. І не ремствував: нащо мені ота поліровка!
Увечері до нас зайшов сусіда Аркадій Семенович, з яким тато курить на сходах (мама не дозволяє татові курити в квартирі через мене — «щоб не псував дитині здоров’я»). Аркадій Семенович працює на фабриці, яка виробляє фурнітуру для меблевої промисловості, тобто різні замочки, завіси, ніжки, загогулини, накладки і подібне.
Аркадій Семенович походив, покрутив носом, скривився. По мацав фігурні ключі, втулки, загогулини, сказав: — Оце скоро одпаде… А це. одклеїться. І взагалі наша «Либідь» і краща, і дешевша. І пішов курити на сходи.
— Щоб у тебе самого поодпадало і поодклеювалось! — сказала йому вслід ображена мати.
Через хвилин п’ятнадцять, покуривши, він знову прийшов. . — А взагалі ви б мені одкрутили одну ніжку від шафи. Я б вам через два дні приніс. Я хотів би зняти копію. Мати почервоніла:
— А я що — ці два дні шафу руками триматиму? — Підкладете щось.
— Ні! Вибачте — ні!.. Знаєте, вибачте, поламаєте ненароком, загубите. Мені тоді кульгаву шафу хоч викидай. Якщо хочете, перемалюйте собі. — Нащо мені перемальовувати, я й так запам’ятав, — байдуже сказав Аркадій Семенович і знову пішов на сходи курити. Мати аж вища стала від обурення.
— Ну! Ви чули! Ніжку йому одкрути! Ну! Щоб ти не курив з ним більше! І взагалі — досить уже! Кидай курить! І сам себе і нас із Стьопою отруюєш тільки…
Мати ще хотіла щось говорити, обурюватись сусідою, який не ’ оцінив як належить наших меблів, але… Задзвонив телефон.
За тими меблями ми зовсім забули, що тато вчора замовив на сьогодні на вечір розмову з дідом Грицьком і бабою Галею. — Алльо-у! — загукав я, першим схопивши трубку.
— Гало!.. Стьопо! Це ти? — почув я начебто й далекий і такий близький, рідний голос діда Грицька. — Я! Діду! Здрастуйте! Здрастуйте! Як ви там? — Здоров. Ми нічого, а ви як? — Ми — здорово! Меблю купили! — Що? Що? — Ану дай! — сказав тато й вихопив у мене трубку.
Тільки тепер, коли я почув голос діда Грицька по телефону, я зрозумів, як я за ним скучив.
Усе своє свідоме життя я бачився з дідом кожного дня, кожного дня балакав з ним, слухав його жарти, його мудре слово. А оце вже майже два місяці його нема поряд зі мною.
Довго говорив тато з дідом, потім з бабою, потім мама з бабою і з дідом. Усе докладно розказали, про всі справи. І вже збирали ся закінчувати, але я в останню мить вихопив у мами трубку і загукав:
— Діду! Приїжджайте! Чуєте? Я скучив за вами! Чуєте? — Щось мені здавило горло, я не міг ковтнути.
Дідові, мабуть, передалося моє хвилювання, і голос його здригнувся, коли він сказав: — Приїду, Стьопо! Приїду! Я теж за тобою скучив… Ех!..
Уночі мені снилося рідне село. І дід Грицько верхи на білому цирковому коні з китицею на голові (не дід, а кінь, звісно). І друзі мої Василь та Андрійко. І Туся Мороз (звідки вона тільки у селі взялася?). І ще щось, чого я вже вранці не міг згадати.
Звичайно, уроків я як слід виконати не зміг. Які там уроки!
І, коли мене викликала Тіна Гаврилівна, я пикав і микав, відповідаючи, так, як, здається, ніколи не відповідав.
І несподівано я почув, що мені підказує — і хто б ви думали?— Ігор Дмитруха! Це було так несподівано і так дивно, що я зовсім замовк. І хоча Тіна Гаврилівна поставила мені двійку, серце мов співало. Ігор Дмитруха, який тільки й знав, що дражнив й знущався з мене, підказував мені, як своєму найліпшому другові! Після тієї події на тролейбусній зупинці і після того, як я сказав йому одне тільки слово «молодець», він раптом змінив ставлення до мене. І позирав не вороже й не глузливо, як раніше. А оце раптом почав підказувати.
Туся, дивлячись на мене, лукаво усміхнулась, але нічого не сказала. Сурена, в школі не було.
У нього були останні зйомочні дні. Десь через тиждень він уже поїде. Повернеться у свій Єреван. Жаль! Такий гарний, такий товариський хлопець! Муха!