Я думав, що вона образилась, а вона… У неї була дуже гарна вдача. Вона ніколи не тримала ні на кого зла. Дуже була добра і зичлива. Мій дід Грицько любив повторювати, що найцінніша людська риса — це доброта. Людина може мати всі гарні людські риси, але якщо вона недобра, то всі її чесноти ні до чого. Тільки доброта робить людину людиною. Дмитруха, значить, був. Мені чогось зробилось прикро. Щось боляче кольнуло мене. Сьогодні вранці сталася пригода. Ігор Дмитруха живе теж десь біля Печорського моста. Ми з ним часто зранку зустрічаємося на тролейбусній зупинці і їдемо іноді навіть одним тролейбусом. Але вдаємо, ніби не помічаємо один одного. От і сьогодні… Вранці, у години «пік», людей завжди де багато, набивається у тролейбус, як тих оселедців у бочку. І сідають усі неквапливо, штовхаються, щоб не лишитися, бо ж усі поспішають.

Дітям, інвалідам і пенсіонерам дозволяється сідати з передньої площадки. Підійшов тролейбус.

Штовхаючись, полізли спершу пенсіонери, потім ми — я, Ігор і якась дівчинка з п’ятого класу нашої школи (навіть не знаю, як її звати).

— Ой! Черевик!.. Ой!.. — раптом, мало не плачучи, тихо пропищала дівчинка. Вона стояла па другій приступці, ми з Ігорем нижче, на першій.

Я обернувся, висунув голову і побачив: на асфальті, під переднім колесом тролейбуса, лежав її черевик — новий, голубенький з білим. У штовханині, поспішаючи, дівчинка загубила його.

— Піднімайтесь, піднімайтесь! Зачиняю двері! — гукнув уже водій. Ще мить, — тролейбус рушить, і від черевика лишиться тільки спогад. І тут Ігор Дмитруха раптом нагнувся, перехилився • вниз, тримаючись однією рукою за край дверей, ловко підхопив черевик з-під колеса і, випроставшись, подав його дівчинці. І в той же час двері зачинились.

— С-спасибі! — тремтячими губами ледь чутно прошепотіла дівчинка.

Все відбулося так блискавично, дорослі стояли одвернувшись, ніхто, крім мене й дівчинки, нічого не бачив.

Ігор був блідий, аж прозорий. Тільки тепер він, мабуть, зрозумів, що ризикував життям.

А я… я заздрив йому. Шалено, дико, несамовито заздрив. Я ж стояв поруч з ним. Я, я ж міг це зробити. Я, а не вів. Але було вже пізно. Це зробив він. Чесно кажучи, мені навіть на думку не спало, що це можна зробити. А він зробив.

Ех! Я ж так мріяв усе життя зробити щось героїчне! А тут була можливість, і я не зробив. Як мені було досадної

Коли ми вийшли біля школи, п’ятикласниця так побігла від нас, наче боялася, що ми її битимемо. Але Ігор не сказав їй ні слова. А я… Не міг же ніяк не прореагувати. Дід Грицько завжди вчив мене, що треба бути благородним. Навіть з ворогом..

— Молодець! — сказав я Ігорю, Ігорю, який доводив мене до сліз, якому я у безсилій злобі часто (що там гріха таїти) не завжди бажав щастя і здоров’я. — Та! — махнув він рукою, але видно було, що йому приємно.

Я думав, що він одразу почне розказувати, хвалитися, закликаючи мене у свідки. Але ні. Він нікому не сказав ні слова. І це ще більше піднесло його в моїх очах.

А тут іще, виявляється, він і в Парку Примакова був. З Суреном. І було весело…

Яке ж то недобре, погане почуття — заздрість! Гнітюче, кисле, гірше за найзеленіше яблуко. Сам собі противний стаєш. І немилий тобі весь світ, раз ти в ньому такий нещасний.

От коли б мені весел-зілля! От коли я ту сміх-траву оберемка ми їв би!

І знову в уяві моїй раптом виникла руда Гафійка Остапчук із сьомого класу.

Осяяна сонцем, вона стояла коло льоху і, приклавши козирком долоню до очей, дивилася на мене. І знову я відчув себе в чомусь винним…

І, може, саме Гафійка вивела мене з того «нещасного» стану. Я згадав рідне село, батьків і почав думати про інше. Інше — це меблі.

Сьогодні у нас вдоїла велика подія. Ми нарешті купили і сьогодні нам привезуть меблі! Тато відпросився з роботи. Мама взяла відгул.

Сьогодні привезуть. Може, вже й привезли. Сказано — у першій половині дня. Ще здалеку я побачив — привезли!

Біля під’їзду стояла велика вантажна машина-фургон з написом «Меблі», і навкруг неї валялися розбиті ящики й білі, як сніг, шматки поролону. А вантажники з скреготом «розшивали» (так це в них називається) все нові ящики, і з них, мов свіжі каштани з шпичастої оболонки, з’являлися на світ лискучі темно-коричневі шафи. На мене ніхто й уваги не звернув.

Тільки коли я забіг у квартиру (сходами, бо ліфти були зайняті вантажниками), тато на ходу крикнув: — Не крутись під ногами! А мама (теж на ходу) гукнула: — Візьми з’їж хліба з салом, я обіду не варила! Ніколи! Але яке там сало! У голові хіба сало, коли таке робиться?!

Квартира нагадувала меблевий магазин. Меблі громадилися посеред кімнат, без усякого порядку, утворюючи якийсь таємничий лабіринт, по якому я гасав з нестримним клекочучим гиком: — Ги-ги!.. Ги-ги!.. Ги-ги!..

Догикався я до того, що преболяче вдарився коліном об гострий край шафи. Аж іскри з очей посипалися. Кілька хвилин ойкав і стогнав, сидячи на підлозі.

Але ніхто цього не помітив. Вантажники хекали і кректали. Тато метушився.