Видно, ченці тільки-но показували Сковороді та його супутникові новобудову — дзвіницю на Дальніх, печерах.

Один з ченців, пишнобородий, благовидий, обняв Сковороду за плечі і, надаючи своєму голосу якнайбільшої щирості, мовив:

— Досить блукати по світу! Час уже й до гавані пристати, нам відомі таланти твої, свята Лавра прийме тебе, аки мати своє чадо, ти будеш стовп церкви і прикраса обителі. Очі Сковороди враз спалахнули.

— Ах, преподобні! — з жаром сказав він. — Я стовпотворіння примножувати собою не хочу. Досить і вас, стовпів, у храмі божому. Ченці ображено, перезирнулися, а, Сковорода вів далі:

— Риза, риза! Як небагатьох ти опреподобила! Як багатьох зачарувала! Світ ловить людей різними тенетами, накриваючи їх багатством, славою, знайомством, покровительством, зиском, розвагами і святинею, але всіх нещасливіші тенета останні…

Ченці змінилися на лиці, почувши такі слова, розгублено затупцяли, але тут ударив дзвін, скликаючи на молитву, і, скориставшися з цього, вони мовчки захрестилися і, не сказавши ні слова, один за одним подибали до церкви. Сковорода й Ковалинський лишились удвох

— Ходімо, друже, униз до Дніпра, — сказав Григорій Савич. — Там вільніше дихається. Я щодуху полетів шукати Чака. Мені пощастило. Він був недалеко, біля святої криниці.

Я підлетів до нього і, захлинаючись, швидко розповів про усе, що сталося, і про те, куди пішов Сковорода з Ковалинським. Ми заквапилися вниз до Дніпра.

Недалеко від берега стояло кілька здвоєних барж, між яких крутилися млинові колеса. Це були, як пояснив мені Чак, млини-сукновальні київських купців. Через ті млини у ченців з купцями була свара. Ченці твердили, що млини створюють течію, яка підмиває лаврський берег. І богомільна імператриця Єлизавета видала навіть указ про переведення сукновалень на другий берег, але указ так і не був виконаний.

Сковорода і Ковалинський, про щось розмовляючи, йшли берегом у бік Видубицького монастиря.

Чак, хоч і поспішав, наздогнати їх не здужав. Не міг же він бігти бігом.

Та от вони підійшли до води, сіли край берега. І замовкли, поринувши кожен у свої думки.

Спокійний о цій порі Дніпро котив повз них свої хвилі, а Сковорода замріяно дивився на хвилі й усміхався. Про що він думав?

Про те, що чає так само спливає, як ці хвилі… І що, знаючи це, кожен мусить встигнути зробити те, заради чого він живе на світі. А робити кожен мусить лише те, що може і на що здатен. І не братися за справи, природою йому не дані.

Чи, може, про те думав він, що таке щастя?.. Кожен прагне щастя, але рідко хто по-справжньому буває щасливий. Бо прагне, мабуть, не того, що може дати йому щастя… Чак уже підійшов і стояв, не наважуючись заговорити. Раптом Чак повернувся і швидко пішов геть.

Я був так вражений, що застиг у повітрі, блимаючи то на Чака, що віддалявся, то на Сковороду й Ковалинського, які навіть не помітили ні наближення Чака, ні його раптової втечі…

Враз перед очима в мене все попливло й закрутилося-завертілося у шаленому вихорі… Сонце не мить погасло.

…Великий бронзовий Григорій Сковорода, стоячи у скверику на Червоній площі, задумано дивився на колишній Київський колегіум, а нині філіал бібліотеки Академії наук УРСР.

— А… що таке? Що сталося? — розгублено обернувсь я до Чака, який сидів поряд зі мною на лавочці,

— Пробач… — ніяково усміхнувся Чак. — Пробач, Стьопо… Але розумієш, коли я підійшов до них, раптом у мене, майнула думка: «А про що ж я питатиму?..» «Скоморох… один із сім десяти, яких…» Хто такі скоморохи? Це мандрівні актори, лице дії, які піднімали на глум будь-кого, не зважаючи ні на силу, ні на владу. Не лише вельможі, а й царі боялися їхнього слова. Не раз забороняли скоморошество указами своїми. Бродили ско морохи великими ватагами, по сімдесят і більше. «Один із сім десяти, яких…» І раптом я збагнув. Та оте ж «яких» свідчить, що доля сімдесяти вирішувалась, мабуть, чиєюсь владою, волею чиєюсь. Значить, оті сімдесят були, певно, покарані абощо. Отже, треба шукати в історії, коли сімдесят скоморохів… Мені все раптом стало ясно… І я… пробач… — Він знову ніяково усміхнувсь і винувато схилив голову.

Було дивно бачити цього старого поважного чоловіка таким безпомічно винним. Але я раптом зрозумів його. Звичайно, це було так спокусливо — поговорити з самим Григорієм Сковородою. Та, мабуть, і я не наважився б звертатися до нього з питанням, на яке я вже сам знаю відповідь.

— Він був такий уважливий до людей, — зітхнув Чак. — 3 кожним зустрічним, з кожним подорожнім балакав завжди, розпитував. Хіба я зміг би щось йому брехати, вигадувати… А правди ж не скажеш… — Авжеж, — погодивсь я.

— Ну, Стьопо, біжи додому, а я переодягнусь і — в бібліотеку. Шукати, в якому заколоті чи повстанні міг брати участь наш скоморох Терешко Губа…

РОЗДІЛ XVII
Пригода на тролейбусній зупинці. Молодець!.. Меблі.
Я говорю по телефону з дідом Грицьком. Дві двійки, але я радію

Даремно ти не прийшов у Парк Примакова. Ми так пограли гарно. Весело так було! Не тільки Монькін, Дмитруха був і Сурен. Даремно! — У Тусиному голосі звучав щирий жаль.