Чак перезирнувся зі мною.
— Треба нам у 1764 рік, до Григорія Савича Сковороди. Він якраз тоді до Києва приїхав з юним другом своїм, вихованцем харківського колегіуму Михайлом Ковалинським. — Ну що ж… Поїхали! Мить — і все змінюється навколо.
Ми стоїмо у базарному натовпі, що юрмиться біля збитої з дощок сцени на три поверхи, де відбувається прощальна перед канікулами вистава студентів академії. На середньому поверсі — справи земні, на верхньому — небесні, на нижньому — пекельні. Регоче юрба, дивлячись виставу. — Прощайте! — сказав нам Єлисей Петрович і зник.
— Не будемо гаяти часу, ходімо в академію, — сказав Чак. — Там-то, напевне, знають, де тепер Сковорода.
Напівтемні склеписті коридори академії порожні. — Ну, я матеріалізуюсь, — попередив Чак. — Тепер зможу говорити з тобою тільки наодинці. — Розумію. Двері однієї з аудиторій розчинилися, і вийшов якийсь горбань з мітлою, — певно, служитель. Чак поспішив йому назустріч. — Доброго вам дня! — День добрий! — Чи не знаєте, добродію, де може бути зараз Сковорода Григорій Савич? Він зараз у Києві. Очі горбаня засвітилися привітно.
— Григорій Савич? Знаю. Аякже. Був у нас. І благополучно відбув нині з юним другом своїм до Печорської лаври.
— Дякую уклінно, — Чак з достоїнством схилив голову і пішов по коридору. Горбань часто закивав: — Будь ласка! Будь ласка! Прошу!
Чак вийшов за ворота академії і попрямував ліворуч до гори, на верху якої стриміла новозбудована, ще деінде в риштуванні, тендітна, легка, наче невагома, Андріївська церква.
Я міг, звичайно, легко пролинути до гори над будинками, але мені не хотілося полишати Чака самого, і я разом з ним довго петляв кривими вузькими запилюженими вуличками, обабіч яких громадилися одна на одну дерев’яні халупки і на яких навіть двом підводам годі було розминутися.
З гори курним вибоїстим узвозом спускалися підводи, йшли богомольці.
Чак шкандибав мовчки, спираючись на березову палицю, і нічим не відрізнявся від сотень таких же жебраків у латаних свитках, у постолах, з палицями і торбинками. Довгенько піднімалися ми на гору.
Та от проминули і Андріївську церкву, і знайомий уже мені Михайлівський монастир.
За монастирем дорога пішла вниз, у дикий, порослий кущами яр. Подорожніх поменшало.
Вибравши час, коли поряд нікого не було, Чак сказав, показуючи праворуч:
— Хрещатий яр. Майбутній наш Хрещатик. А ондо Козине болото, тут тепер площа Жовтневої Революції.
Я дивився на глухий, порослий чагарником і деревами яр, по дну якого в’юнився струмок, на порослий комишем заболочений ставок і не міг повірити, що це ті місця, де тепер пролягав красень Хрещатик і святкова площа.
— Власне, Київ тоді не був суцільним містом, — сказав Чак. — Було тоді три окремих міста: Поділ, Гора (або Верхнє місто) і Печерськ. З Хрещатого яру дорога знову пішла вгору.
Ми йшли повз Царський сад (нині Першотравневий), у глибині якого над урвищем вимальовувалися витончені контури щойно побудованого Царського палацу за проектом того ж таки Растреллі, який будував Андріївську церкву.
— Це ще дерев’яний палац, —сказав Чак. — У дев’ятнадцятому сторіччі він згорить, і його відбудують заново вже з каменю за проектом архітектора Маєвського. А он «Арсенал». — Де? — здивовано закрутив я головою.
— Та он, бачиш, робітники землю копають, — усміхнувся Чак. — Ото ж закладка «Арсеналу». Старого. Що проти Лаври.
— А-а, правильно! — згадав я. — Це ж тепер якраз 1764 рік, коли був закладений «Арсенал». Екскурсовод казала… От не знав я, що побачу, як закладають славний київський «Арсенал».
Заблищала на сонці золотоглава тільки-но збудована лаврська дзвіниця, наче осяваючи з майже стометрової висоти своєї все навколо. Богомольців стало траплятися по дорозі дедалі більше. А біля святих воріт з Троїцькою надбрамною церквою вже юрмилося їх без ліку. З усієї Росії сходилися сюди прочани. Кого тут тільки не було: і дідусі різного віку, і баби з малими дітьми, і каліки перехожі з костурами, на милицях, на візочках… Все більше люд убогий, знеможений, обдертий. Та от біля воріт спинилася лакована, з вензелями карета, запряжена чотирма баскими гривастими кіньми. Скочив з зап’яток лакей у білій перуці, хвацько розчинив дверцята і трохи не на руках виніс в карети огрядну, всю в мереживах і оборках паню. Осіняючи себе хрестом, прочимчикувала паня крізь браму за лакеєм, який розштовхував перед нею простий люд.
— От що, Стьопо, — тихо сказав мені Чак. — Тут ти мені трохи мусиш допомогти. Я й сам, звичайно, шукатиму, але й ти, користуючись перевагами своїми, пошукай Сковороду гарненько. Портрет його бачив і пам’ятник бачив, мусиш упізнати. — Авжеж! Упізнаю! — бадьоро сказав я.
— Тут у Сковороди багато давніх знайомих, і родич його тут Іустин, отже, не серед прочан вони з Ковалинським, а в якійсь келії, мабуть, чи в печерах.
— Найду, — сказав я, знявся й полетів по території Лаври, в усі вікна зазираючи.
Та не в коліях я знайшов їх і не в печерах, а на цвинтарі, біля церкви Різдва Богородиці, що аж на краю Лаври, над Дальніми печерами. Оточений кількома огрядними поважними ченцями у чорних ризах, у чорних клобуках з хрестами, він стояв, стрункий, високий, пострижений за спудейським звичаєм «у кружок» (хоч йому вже було за сорок), довговидий, з тонким носом і легкою усмішкою на стулених устах, стояв і задумано дивився у сині дніпровські далі. Поряд стояв світлоокий кучерявий юнак і не зводив з нього захопленого погляду.