Я ще не звик до телефону, і кожний дзвінок примушував мене здригатися. І коли телефон задзвонив, мені аж дух перехопило. — Алло!
— Степанян? — голос Тусі дзвенів весело й задиристо. — Привіт! А що ти робиш?
— Уроки… привіт… роблю, — буркнув я (хоч я чекав і не її дзвоника, мені було приємно, що вона подзвонила).
— Тю! Так завтра ж неділя! Не встигнеш, чи що? Давай краще у парк Примакова приходь. Наші всі там збираються. І Тося, і Надя, і Ніна… І Льоня Монькін… У «вожатий, вожатий, подай піонера» пограємо. Приходь. До центральної клумби. Чого ти мовчиш? Га?
Серце моє розривалося. Я так давно не грав ні в що у компанії. А я ж так люблю веселий гурт. Я ж колективна людина. Правда, колектив там переважно дівчачий. Один Льоня Монькін якимось чином затесався. Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края…
У-у! Бач, дражнив мене, а сам… Та то байдуже. Я і з дівчатками залюбки пограв би. У мене й дома з ними завжди були непогані стосунки… Але… А що, як подзвонить Чак? Стримуючи зітхання, я сказав: — На жаль, не можу… зайнятий…
— Не можеш — не треба. Як знаєш, — ображено відповіла Туся й повісила трубку. Чак не подзвонив ні в суботу, ні в неділю… І лише в понеділок, коли я вже перестав чекати, десь годині о третій несподівано задзвонив телефон.
— Стьопо! Добрий день! — Я спершу не. впізнав його голосу по телефону. — Ну, як справи?
— Нічого… Добрий день! А у вас? А ви? Як ви себе почуваєте?
— Зараз нормально. А було так собі. Тому й не дзвонив. Ти сьогодні не дуже зайнятий? Уроки зробив? — Зробив, Зробив. ВІЛЬНИЙ;
— То, може, зустрінемось? Через годину. На Подолі. Біля пам’ятника Сковороді. Це тобі й пересідати не треба. На шістдесят другому автобусі. До кінця. — Добре. Добре. Домовилися. Серце моє одразу закалатало в грудях удвічі швидше.
Але чому на цей раз на Подолі, біля пам’ятника Сковороді? Йому ж з площі Перемоги добиратися незручно. Хоча ні, там трамвай іде, дев’ятий, здається, чи десятий… Що ж сьогодні чекає на мене? Куди сьогодні перенесусь я, в який час, у яке сторіччя? З ким зустрінуся? Які пригоди переживу? Я не впізнав Чака.
На ньому була благенька, латана, якась, дореволюційна, до п’ят свитка, підперезана мотузком, полотняні, обтріпані внизу штани, на ногах постоли. На лавці біля нього лежав вузлик і довга березова палиця. Перехожі, минаючи його, усміхнене оберталися.
Помітивши здивування на моєму обличчі, Чак заспокійливо кивнув: — Так треба. Зараз поясню. Сідай. Я сів, ’трохи ніяковіючи від цікавих поглядів перехожих.
— Ми з тобою, друже мій, відвідаємо сьогодні Григорія Савича Сковороду… Не дивуйся. Я довго думав над словами Тимохи Сміяна. Розшукати самим скомороха Терешка Губу — справа безнадійна. Скоморохи — мандрівні актори-веселуни, пращури сучасних циркачів — виникли десь у XI—XII сторіччі, якщо не раніше, і проіснували до XVIII сторіччя. До того Губу шукати, у якому сторіччі — хто його зна. І от надумав я порадитися з Григорієм Савичем Сковородою, одним з наймудріших і найцікавіших людей, яких народжувала земля наша і бачило київське небо. Ти ж хоч знаєш, хто такий Григорій Сковорода?
— Ну, як же… — почервонів я. — «Всякому городу прав і права…». Мій дід Грицько дуже любить цю пісню, співати. І кіно я колись бачив, по телевізору, як він у цариці в хорі співав. А потім у Києво-Могилянській академії вчився. А тоді в якогось поміщика репетитором був. А потім усе кинув і став мандрівним філософом і поетом.
— Правильно. Цей фільм зняв Іван Петрович Кавалерідзе, про якого я вже тобі розказував. Кінорежисер, скульптор і письменник. Цей ось пам’ятник теж його роботи. І в Лохвиці його пам’ятник Сковороді. І п’єси про Сковороду він писав. Видатний, великий був чоловік Григорій Савич… Такі, може, один раз на тисячоліття народжуються. І оскільки вже ми з тобою мандруємо в часі, не скористатися з цього і не побачитися з Григорієм Сковородою було б непростимо. Якщо вже він не допоможе нам, то ніхто не допоможе. Тільки не можу я дозволити собі з’явитися перед Сковородою отак несподівано, з майбутнього, як ми досі з’являлися. Не можу я дозволити собі бентежити чисту душу мудреця й філософа чимось незбагненним і дивовижним. Тому й зважився на оце лицедійство, на цей маскарад. У знайомого костюмера з кіностудії попросив цей одяг вісімнадцятого століття. Вибору відповідний момент, матеріалізуюся непомітно і… А тобі вже, Стьопо, доведеться лишатися невидимкою…
— Ну що ж, — знизав я плечима. — Раз треба… А де Єлисей Петрович? — На дереві. Читає. Я підвів голову.
У густій кроні дерева над лавкою сидів на гілці Єлисей Петрович, легковажно метляв ногами і тихенько, як листя шелестить, хихикав, читаючи якусь дитячу книжку з яскравою обкладинкою. — Що читаєте, Єлисею Петровичу? — спитав я. — Здрастуйте. Єлисей Петрович зсунув окуляри на кінчик носа, подивився униз на мене:
— А-а… Добрий день! Та от українські народні казки «Як дядько чорта дурив». Люблю інколи антирелігійну літературу почитати. Цікаво! Хи-хи-хи… Ну що? Будемо рушати? — він спустився з дерева. — Куди сьогодні?