Авжеж, авжеж, називай мене Степаняном! Це ж здорово!.. Це ж не Муха. Це ж — Степанян! Будь ласка! Називай! І ще — він сказав на мене «друг». При всіх!

Я нічого не сказав. Я не міг нічого сказати. Я тільки мовчки хитнув головою.

— А в сусідньому павільйоні знімають фільм про древній Київ, про Ярослава Мудрого. Ух, здорово! Такі воїни, з мечами…

Сурен хотів показати, які древньоруські воїни, виставив уперед руку, насупив брови, але, маленький, довгоносий, він, звичайно, аж ніяк не нагадував древньоруського воїна. Він був такий кумедний, що всі засміялися., — О! — почувся урочистий голос Ліни Митрофанівни. — А в нас сьогодні якраз екскурсія у Софійський державний заповідник.

Ми так захопилися Суреном, що й не помітили, як вона зайшла до класу.

— Останнього уроку не буде. Тіна Гаврилівна захворіла. Замість уроку історії поїдемо на екскурсію до Софії. Шефи дають автобус. Отже, все буде зручно й швидко. — Ура-а! — вигукнув Ігор Дмитруха. — Ура-а! — підхопив увесь клас. Ну, звісно ж, екскурсія цікавіша за урок.

А да великій перерві Ігор Дмитруха, вибігаючи з класу, раптом на хвилину затримався, обернувся до мене й гукнув:

— Степанян! Що ти там вовтузишся, як… Як не знаю хто! Ану гайда з нами! Звати його ще треба. Туся подивилася на мене —й усміхнулась. Я почервонів. Уперте Ігор мене назвав не Мухою…

Чи описувати вам Софію Київську? По-перше, описати її словами неможливо. Це відомий на весь світ пам’ятник архітектури, побудований Ярославом Мудрим на початку XI століття (ну, не самим, звісно, Ярославом, а тисячами талановитих давньоруських майстрів-умільців, але так уже заведено казати: «Петербург побудований Петром Першим», «Москва заснована Юрієм Долгоруким», —який, до речі, похований у Києві в церкві Спаса на Берестові. «Софія побудована Ярославом Мудрим…»).

І перше, куди везуть туристів з усього світу, — це, звичайно, Софія. . По-друге, немає, мабуть, людини, яка, приїхавши хоча б на два дні до Києва, не побувала у Софії. Отже, або ви вже були там, —або скоро будете. І самі побачите. А краще один раз побачити, ніж сто разів почути. «Бо те, що ти бачив, ти таки бачив, а те, чого ти не бачив, таки не бачив», — каже мій дід Грицько.

Коли ти заходиш у Софійський собор, то одразу ж розкриваєш рота. І так з розкритим ротом і ходиш увесь час. Єдине, що ти можеш говорити, — це «о! ». Величезна мозаїка Вседержителя високо-високо у центрі купола над головою.

— О! Марія-Оранта.

— О! Архангели.

— О! Апостол Павло.

— О! Саркофаг Ярослава Мудрого.

— O!

Ми слухаємо пояснення екскурсовода про будівництво собору, про бібліотеку Ярослава Мудрого, яка, може, десь тут близько закопана в землю, але досі не знайдена, про присягу в соборі киян на вірність братньому російському народові після Переяславської ради, про молебень Петра Першого на честь перемоги над шведами у битві під Полтавою, про багато-багато іншого і вже й не «окаємо», а тільки мовчки крутимо головами, роздивляючись. Навіть Ігор Дмитруха, такий завжди швидкий на репліки під час екскурсій, мовчить як води в рот набрав.

Піднімаємося чавунними слизькими, вичовганими мільйонами ніг сходами південної башти. — Відома фреска одинадцятого століття «Музиканта і скоморохи», — каже екскурсовод. У мене стискається серце.

Я дивлюсь на облуплену, бліду фреску, на якій намальовані якісь музиканти з дудками, танцюристи і акробати (вони, певно, і є скоморохи), і у вухах моїх звучить голос умираючого Тимохи Сміяна: «Слухайте… Був колись скоморох Терешко Губа… тут… у Києві… давно… один із сімдесяти…»

Ми ще довго ходили по собору, але я вже весь час думав про тих скоморохів, про Тимоху Сміяна, про весел-зілля і не міг заспокоїтися. Що хотів сказати запорожець Тимоха перед смертю? Чи знав він секрет весел-зілля? Чи хотів передати його нам і не встиг? Чи, навпаки, не хотів? Чого він згадав про скомороха Терешка Губу, який давно жив тут, у Києві? І коли це давно? В якому хоча б сторіччі? І що означає «один із сімдесяти, яких…»?

Скільки запитань — і всі без відповідей. Я і вчора увечері про це думав, і сьогодні вранці. Тільки Сурен розрадив мене трохи, переключив мою увагу і та екскурсія.

А це — знову… І треба ж! Фреска одинадцятого сторіччя про скоморохів. Наче спеціально. А втім, у Києві навіть річечка була — Скоморох. Ліва притока Либеді. Мені про неї Чак говорив. Вона текла десь з Лук’янівки, перетинала вулиці Річну, Павлівську і біля Златоустівської вливалася в Либідь. Тепер вона тече під землею. Скоморох Терешко Губа… Коли ж він жив?

Я і дома продовжував думати про це. І нічого мені в голову не лізло, ніякі уроки. Хоча сьогодні й субота і уроки можна б І не виконувати. Але я хотів їх усе-таки виконати. А що, як подзвонить Чак?

Я вже звик, що зустрічаюсь з ним тільки після того, як виконаю уроки. Тоді мені спокійно на серці і я можу мандрувати скільки завгодно і куди завгодно, хоч у кам’яний вік.

Я сидів і, виявляючи всю силу волі, на яку тільки був здатний, учився.