Йому піднесли на рушнику хліб-сіль.

Він спішився, поцілував хліб, відломив шкуринку, передав коровай джурам.

З натовпу вийшли наперед кілька парубків у довгополих чорних свитках, поверх яких були накинуті плащі, що зав’язувалися на грудях під горлом шворками.

— Спудеї. Вихованці Київської академії, — шепнув мені Чан. Один із спудеїв став у величну позу і, одкинувши вбік праву руку, почав декламувати:

О великий паш Богдане!
Свято нині довгождане,
Полководцю наш преславний,
Ти звільнив наш Київ славний.
І за це тобі складаєм
Ми подяку і схиляєм
Пред тобою ми глави.
Ти ж своєї булави
Із руки не випускай,
Швидше край наш визволяй!..

Вірші були довгі й досить кострубаті, але спудей читав їх дуже натхненно, з піднесенням. Потім виступив інший спудей, який теж читав вірші, але вже по-латині. Я нічого не зрозумів, крім того, що більшість слів закінчувалася на «ус».

Натовп був настроєний святково. Всі щось радісно гомоніли, раз у раз вигукуючи: «Слава!»

— О! Дивись! Ондо київський полковник Силуян Мужиловський. Його Хмельницький потім пошле послом у Москву домовлятися про возз’єднання з російським народом, — злегка підштовхнув мене Чак.

Та я не встиг роздивитися київського полковника Силуяна Мужиловського.

Тимоха Сміян, який стояв поруч зі мною, раптом стиха охнув і схопився рукою за бік. Я обернувсь і встиг помітити хижі розкосі очиці Шайтана-аги, що, метнувшися, з тик у натовпі.

— Ой!

Крізь пальці Сміянової руки, яку він притис до боку, точилася кров.

— Ой, Чак! Дивіться!. Ой!—розпачливо скрикнув я.

— Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впіймаєш. Допоможіть мені краще вибратися звідси. Щоб я не наробив клопоту людям. — Тимоха усміхнувся побілілими губами.

Ми підхопили його з двох боків.

Але, якби не напруження останніх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вій іще нас підтримував.

Лишаючи на снігу кривавий слід, ледве дотягли ми його до софіївського муру.

Обіпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.

— Ну от… Усе… Дістав-таки мене бусурман Шайтан… Але сміх-трави все одно не матиме… — Тимоха важко зітхнув.

— Давайте ми вас перев’яжемо, давайте, — схилився над ним Чак.

— Ні… це вже ні до чого… Пізно… Умирати треба теж достойно… по-козацькому, без метушні… Прийшла безноса, треба зустріти її гостинно, з усмішкою… «Здрастуйте, свахо!..»—через силу усміхнувся, обвів нас довгим поглядом. І раптом в очах його майнув подив. — Че… Чекайте, а ви з майбутнього… для чого? Чи не за сміх-травою?

Ми з Чаком одвели очі.

— Ех, як же це я… Слухайте… Є стара родинна легенда… Був колись скоморох Терешко Губа. Тут… у Києві… давно… один із сімдесяти, яких-их… — Тимоха раптом різко вдихнув повітря і, опускаючи на груди голову, повільно-повільно видихнув. То був останній його подих. Очі його закрилися. Назавжди.

Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.

Несподівано бухнуло раз, другий… Потім запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пістолетів, з рушниць…

І ці постріли, і дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомітно перетворився на гуркіт мотора.

…Над площею Богдана Хмельницького низько летів вертоліт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.

— Такий козак був… — прошепотів я.

Я не міг отямитись від щойно пережитого.

— Ну, ходімо,.. — Чак підвівся. — Я подзвоню тобі. Не знаю коли… завтра, післязавтра… Як себе почуватиму.

— Гаразд, — сказав я.

РОЗДІЛ XVI
Степанян!.. Екскурсія до Софії. Я даремно відмовляюся.
Подорож до Григорія Савича. Таємниця ще не розгадана.

Сурен сьогодні так сяяв, що в класі, здається, стало світліше. Вчора й позавчора зйомки пройшли успішно, режисер похвалив Сурена, хоча кожен маленький епізод знімали по п’ять-шість разів, тобто робили п’ять-шість дублів, як це називається в кіно.

Всі знову обступили парту Сурена, а він роз повідав, вимахуючи правою рукою, і показував, як воно було на зйомках. Усе в нього виходило дуже здорово й комічно. Він таки був справжній артист. Недарма його взяли зніматися в кіно. Недарма. Я дивився на нього з ніжністю. І він, значить, Муха!

Мушечка! Суренчик мій дорогий!

Несподівано він обернувся до мене, плеснув по плечу і сказав:

— О! Степанян! Слухай! Там на зйомках був один актор, ну, точно на тебе схожий. Ну, викапаний ти! Тільки вусики приклеїти і все. От молоток! Грав — потрясаюче… Слухай, ти не образився, що я тебе Степаняном назвав? Розумієш, у Єревані в мене, є друг Степанян. А ти Степан. Майже, розумієш, тезки. Можна, поки я в Києві, я тебе Степаняном зватиму? Мені буде приємно, розумієш. І там у мене друг Степанян. І тут у мене друг Степанян. Можна?

Уся кров кинулася мені в обличчя. І щоки спалахнули вогнем. Від нежданої радості. Степанян!