У келії не було нічого, крім підстилки з гнилого сіна на кам’яній долівці. На тій підстилці, обхопивши руками коліна, сидів Тимоха Сміян і співав. На ньому була подерта свитка, босі ноги аж посиніли від холоду. Але в очах стрибали бісики веселості й непокори.

Іржаво заскрипів і металево клацнув замок па кованих залізом важких дубових дверях. Вони з скреготом відчинилися, і увійшли двоє. Одного я одразу впізнав — то був брат Ігнацій Гусаковський. Другий — закутаний з голови до ніг у якесь шмаття, так що й обличчя не можна було розгледіти.

— Не хотів з нами по-доброму, — сказав брат Ігнацій. — Доведеться по-злому. Цей-то тебе примусить. — І, обернувшись до таємничої постаті, промовив: — Давайте, Шайтан-ага! Тільки ж пам’ятайте про умову. І швидше. Всі наші вже втекли. Тільки ми з братом Боніфаціем затрималися. Швидше!

Той не відповів. Нахилився до Тимохи.

Одгорнулася шматина, і хижо блиснули маленькі розкосі очиці на жовтому вилицюватому обличчі.

— Слухай, ти, собако! Я посланець великого хана кримського Іслам-Гірея. Хан прочув про весел-зілля, сміх-траву і хоче мати її в себе. Воля хана — закон. І я зараз витягну з тебе всі жили, але ти скажеш мені…

— Ні! — відрубав Тимоха і засміявся. — Дурний ти, і твій хан дурний. Треба вже зовсім нічого в казанку не мати, щоб оце запорожця лякати. Не бачити вам повік ніякої сміх-трави! Ич, ляхи кляті, бусурмани прокляті! З усіх боків до нашого весел-зілля руки попростягали. А осьосьо! — І він скрутив величезну дулю.

Щайтан-ага щось дико скрикнув і вихопив кривий ніж.

Та раптом двері розчинились і вбіг захеканий брат Боніфацій. Одвиелі щоки його трусилися.

— Богдан Хмельницький з військом вступає в Київ!

— Пся крев! — лайнувся брат Ігнацій. — Тікаймо швидше! Кінчайте, Шайтан-ага!

Ми з Чаком перезирнулися.

— Треба втрутитися! — кинув Чак.

— Треба! — підхопив я. І враз морозний холод огорнув мене всього. І ноги відчули твердість кам’яної долівки.

Брат Ігнацій, брат Боніфацій, Шайтан-ага та й Тимоха Сміян завмерли від подиву, побачивши нас. Справді, наша несподівана поява прямо в них на очах у кутку маленької, тісної келії була, мабуть, приголомшлива.

— А-а-а-а! — як у жахному сні, здавлено закричали брати-домінікани і перші кинулися геть із келії. За мить навздогін за ними з диким риком стрибнув у двері й Щайтан-ага.

— Свят-свят-свят! — перехрестившись, усміхнувся Тимоха Сміян. — Невже з того світу?

— Ні, — сказав Чак і коротко пояснив, хто ми й звідки.

— Овва! З майбутнього, значиться? Цікаво! Ну що ж! Хто б ви не були, низький вам уклін! — Тимоха вклонився, правицею торкаючись землі. — Життя ви мені врятували. Дякую. А коли ви вже до нас потрапили, треба вам на Хмеля подивитися. Тільки… — Він окинув нас поглядом. — Убратися вам треба. Щоб не померзнути і уваги людей не привертати одягом своїм нетутешнім. Ану гайда по келіях, мо’ щось знайдемо.

Все у кляшторі свідчило про втечу скору й поспішливу. Перед образами ще подекуди горіли свічки, а в кухні на плиті кипів забутий чайник. У келіях цілковитий розгардіяш: на підлозі валялися ковдри й подушки, висунуті з-під ліжок скрині з одкритими віками порожньо чорніли. По кутках валялися побиті пляшки:

Для мене одразу знайшлася тепла сутана з каптуром, в яку я, закачавши рукава й підібравши поли, загорнувся.

— Малого хлопця ніхто за монаха не прийме, — сказав Тимоха. — А от вам небезпечно. Доведеться, мабуть, загорнутися просто у ковдру. Будете схожі на якогось чоловіка божого несповна розуму. Таких під Лаврою скільки завгодно.

Що ж робити — загорнувся Чак у шерстяну ковдру. І рушили ми вгору, до Золотих воріт.

Ніде ні душі. Всі посунули зустрічати військо Богдана Хмельницького.

Хрусь-хрусь, хрусь-хрусь… Порипував сніг під нашими швидкими кроками. Ми ледве встигали за Тимохою Сміяном. Дужий, довгоногий, він ішов широким кроком, смішно вимахуючи лівою рукою, наче хльоскав, підганяв невидимого коня.

От уже й Михайлівський Золотоверхий. Урочисто бомкають на дзвіниці Михайлівській дзвони, перегукуючись із малиновим передзвоном Софії та віддаленим благовістом Києво-Печерської лаври.

Починаючи від Софії вже юрмився народ.

— Ходімо! Ходімо! Швидше! — відганяв нас Тимоха, проштовхуючись у натовпі. Нас штовхали з усіх боків, і тільки завдяки богатирським зусиллям Тимохи Сміяна ми просувалися вперед.

За Софією вже виднілися руїни Золотих воріт, посріблені інеєм, засніжені, казково гарні.

І враз натовп вибухнув вигуками:

— Слава! Слава! Слава Хмелю! Гетьману Богдану — слава! Слава! Слава!

Біля Золотих воріт на білому коні з’явився Богдан Хмельницький. За ним трохи позаду їхали ще кілька вершників, підносячи догори бунчуки з кінськими хвостами та важкі оксамитні малинові прапори. А вже далі, скільки сягало око, їхали запорожці.

Богдан Хмельницький був у хутряній шапці з пухнастими білими перами від лоба на два боки, у просторій отороченій хутром накидці, з булавою, що іскрилася коштовним камінням.