Вислухавши мене, Чак усміхнувся.
— А ти думав, що це вигадка? Що ніякої сміх-трави, весел-зілля існувати не може? Ні, Стьопо. Навіть у кожній вигадці е доля правди.
— А знаєте… нам телефон поставили, — випалив я.
— Ну-у! Поздоровляю!То тепер до тебе можна дзвонити?
— Ага.
— Давай номер, — Чак витягнув з кишені авторучку і записника, записав номер нашого телефону. — Значить, так… Ми з Єлисеєм Петровичем попередньо вже бачилися. Він за допомогою свого часовізора зазирнув у ту епоху і все розвідав. Ситуація така… Поки його нема, я тобі розповім. Навесні 1648 року Богдан Хмельницький підняв козаків на Запорожжі. Почалася визвольна війна українського народу проти польського короля. У травні в битві біля Жовтих Вод, а згодом у битві під Корсунем козаки Богдана Хмельницького розгромили полки шляхти. Зростало військо Богданове. З усіх усюд, кинувши все, потяглися до Хмельницького і козаки, і селяни. Тільки жінки й діти лишалися по містах та селах. За наказом Богдана тритисячний загін козаків рушив до Києва. І Тимоха Сміян серед них. Утік з міста київський воєвода Адам Кисіль. Втекли шляхтичі, лишилося тільки «поспольство» — міщани, козаки й селяни, які приєдналися до повстанців. Та недовго пробули козаки Хмельницького в Києві. Уже в липні вони виступили в похід на Брацлавщину. І шляхта за допомогою митрополита Сильвестра Косова відновила в Києві владу польського короля. От у цей час брати-домінікани Ігнацій Гусаковський та Боніфацій Пантофля (яких ти вже знаєш) підступно захопили пораненого непритомного Тимоху Сміяна і замкнули його у темній келії свого кляштора. Кілька місяців тримали вони його там, домагаючись секрету весел-зілля. Та він лише сміявся з них. І от настав грудень…
Почулися швидкі кроки.
До нас підбігав захеканий Єлисей Петрович.
— Вибачайте… Здрастуйте… що затримався, — обличчя в Єлисея Петровича було схвильоване, окуляри з’їхали на кінчик носа. — Так, знаєте, Мишко (новенький наш) переживає — боляче дивитися. Як маятник, по клітці — з кутка в куток, з кутка в куток. Перший день у зоопарку. Важко. Давайте я вас швиденько перенесу та знову до нього. — Він дістав з кишені часо-візор, покрутив окуляр, ставлячи «експозицію». — Та-ак! Тисяча, значить, шістсот сорок вісім… грудень… П’ять… чотири… три… два… один!.. Поїхали!
У мене вже знайомо бемкнуло в голові і попливло все перед очима.
І от…
РОЗДІЛ XV
У кляшторі. Шайтан-ага. Хмельницький вступає в Київ. Слава!.. Слава!..
Підступний удар. «…Скоморох Терешко Губа… один із сімдесяти, яких…»
Стояли ми на тому ж місці, проти Софії. Тільки не було ні пам’ятника Богданові Хмельницькому, ні Присутствених, ні взагалі будинків навколо. І дзвіниці Софіївської не було, і сам собор виглядав по-іншому, бані були круглі (візантійські, як сказав Чак). І площа не забрукована, просто собі засніжений пустир, по якому холодний грудневий вітер ганяв поземок.
— Нам туди, на Поділ, — кивнув Єлисей Петрович праворуч, у бік Михайлівського монастиря, підскочив і злетів у повітря. Ми з Чаком теж підскочили й злетіли.
Я летів і дивувався — невже це Київ? Окремими острівцями стояли церкви й монастирі. Вулиць якось не було видно, оточені садками одноповерхові будиночки були розкидані на значній відстані один від одного.
На березі Почайни розпросторився великий базар — знаменитий, найстаріший у Києві Житній торг. Десятки, а може, й сотні саней, вантажених різним товаром, у безладді скупчилися на ньому. Надихана громадою людей і коней біла хмара клубочилась над базаром.
— Киево-Могилянський колегіум, — сказав Чак, показуючи на одноповерхову кам’яницю з церквою, що притулилася просто до базару.
Я кивнув.
З надбудованим другим поверхом вона стоїть і зараз на Червоній площі. Меморіальні дошки сповіщають про те, що тут вчилися й працювали Михайло Ломоносов і Григорій Сковорода.
Ми пролетіли повз колегіум, проминули Житній торг і наблизилися до похмурого з вигляду монастиря, обгородженого високим кам’яним муром.
— Оце! — сказав Єлисей Петрович, опускаючися па землю. — Далі ви вже самі. Отамо, у глибині двору, в маленькій темній келії. Бачите, оно вузеньке незасклене віконце… Ну, бувайте! Я назад у зоопарк.
І Єлисей Петрович зник.
Ми з Чаком знялися в повітря, подолали мур і полинули безлюдним засніженим монастирським двором.
Ще, не долітаючи до віконця, ми почули з келії веселу пісню:
Гой-да! Гой-да! Тру-лю-лю! Я журитись не люблю. Гой-да! Гой-да! Ги-ги-ги Хай сумують вороги.
Віконце в товстій, майже двометровій цегляній стіні було вузьке, як бійниця. Воно одразу нагадало мені віконця в камерах-одиночках Косого капоніру, найстрашнішої київської в’язниці, де колись сидів підпоручик Борис Петрович Жаданівський — керівник повстання київських саперів у 1905 році. Тепер там музей. Я три дні не міг отямитися після відвідання того музею.
І тепер, коли я разом з Чаком прослизав крізь вузьке віконце до келії, мене всього аж пересмикувало на згадку про Косий капонір.