— А… алло! — прохрипів я, втративши від хвилювання голос.

— Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!

— Я! Я! Привіт! — опанував я себе.

— Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив і повісив трубку. Хіба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?

— Нічого… По телефону з тобою балакаю.

— І я по телефону балакаю. З тобою, — вона засміялася. — Зараз буду обідати.

— І я буду обідати.

— Ну, смачного! Пообідаєш — дзвони.

— Гаразд. І тобі смачного.

— До побачення!

— До побачення!

Загугукали короткі гудки — вона поклала трубку. Розігріваючи обід, я співав. Я співав бадьору революційну пісню:

Вперед, народе, йди,

Бери гармати —

Революційне

Стріляй завзято…

Ми з татом завжди співали цю пісню, коли в нас був гарний настрій.

Я пообідав, помив після себе посуд, походив по кімнаті, тричі підходив до телефону і тричі себе стримував. («Ще рано! Ще вона не пообідала. Ще вона тільки друге їсть».) Нарешті хукнув, як перед стрибком у воду, і набрав номер.

— Алло! — почувся в трубці такийзнайомий голос.

— Туся?

— Я.

— Привіт!

— Привіт!

— Ну, як обідалося? Смачно?

— Смачно. А тобі?

— Теж смачно. А що ти робиш?

— Нічого. А ти?

— Теж нічого.

Я замовк. Далі говорити було нічого.

Вона теж мовчала.

— Ти чого мовчиш?— нарешті спитав я.

— А ти чого?

— Просто так.

— І я просто так.

І раптом мені стало смішно. Я засміявся. І вона засміялася.

Ми нічого не говорили, а просто сміялися по телефону. І це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарешті вона спитала:

— А чого ми сміємось?

— Не знаю.

— І я не знаю.

І ми засміялися ще дужче.

— Ой!.. Ха-ха-ха!.. Ми наче сміх-трави наїлися, — я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав і тільки тоді зрозумів, що я сказав.

— Ти знаєш, — сказала вона, — а моя бабуся десь давно читала, що в Аравії росте «веселе» дерево. Якщо людина з’їсть з нього ягоду завбільшки з горошину, в неї починається приступ сміху, який триває кілька годин. За плодами особливо ганяються підлітки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб ті уникали «смішного» дерева.

— Серйозно? Є таке дерево? — у мене чогось похололо всередині. — А як воно називається?

— Не знаю. І бабуся не пам’ятає. Вона це десь читала, але не пам’ятає навіть де.

— Цікаво.

— Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрій, з’їв — і регочеш собі.

— Ага.

— А тато сказав, що у Мексиці росте кактус без колючок — лофофора, священна рослина ацтеків. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрій. Ще й різні галюцинації — кольорові, зорові й слухові.

— Ага…

— Ну, гаразд… Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сідати. До побачення.

— До побачення.

Я поклав трубку. Вона, мабуть, відчула, що я чогось скис, і, нічого не питаючи, поспішила закінчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нічого не зміг їй сказати. Мені чогось одразу стало якось моторошно, —коли я почув про оте «веселе» дерево і про лофофору. Значить, справді е такі рослини. Досі я все-таки частіше думав про сміх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвір творчої фантазії народу (сказав би Чак). 1 лісовик Єлисей Петрович, і моє безтілесне ширяння в минулому часі — все це було, але було у тому гіпнотичному стані на-півсну-напівмарення, що в нього невідомо яким чином занурював мене Чак.

А тут цілком жива реальна дійсність. І в ній, виявляється, існують «веселе» дерево і священний кактус лофофора.

Я був схвильований.

І взагалі, що це таке — гумор? Звідки він береться в людини? Чим живиться він, як з’являється і чому зникає?

Чому те, що говорить один, смішно, а що говорить інший —-зовсім не смішно (хоча видно, що хоче ж розсмішити) ?

Чому одна й та сама людина говорить один раз дуже смішні речі, а іншим разом, як не старається, не може сказати нічого смішного?

І яке ж горе клоуну, який втрачає здатність веселити людей! А це, я читав, пережили чи не всі клоуни світу. І публіка тут безжальна. Ще вчора вона сміялася з витівок свого улюбленця, а сьогодні вона обурюється з його незграбного блазнювання. Адже сміх — це радість. Це неодмінна складова частина людського щастя… А люди так прагнуть радості!

Ми домовилися з Чаком зустрітися о четвертій на площі Богдана. Вже було чверть на другу, мені ще треба встигнути поробити уроки, а я не можу ні за що взятися. Нема сили зосередитися, думки скачуть, плутаються, перестрибують одна через одну…

Уперше за весь час я змушений буду, мабуть, збрехати Чакові. Письмові я ще так-сяк виконав, а усні не зміг. Лишив на вечір.

Чак сидів на лавці, а Єлисея Петровича не було.

— Треба трошечки почекати, — привітавшись, сказав Чак. — Єлисей Петрович у зоопарку. Привезли новий експонат — бурого ведмедя, і він з незвички дуже сумує в неволі.

Я був навіть задоволений, що його нема. Я хотів розказати Чакові про «веселе» дерево і про лофофору.