Про УКРЛІТ.ORG

Загадка старого клоуна

C. 50

Нестайко Всеволод Зіновійович

Твори Нестайка
Скачати текст твору: txt (661 КБ) pdf (476 КБ)

Calibri

-A A A+

— А ми б і не змогли сьогодні поговорити, — сказав Єлисей Петрович. — Головне, що ми Тимоху Сміяна побачили і тепер зможемо його пізнати. А час для розмови ще настане. Але то вже іншим разом. Бо на мене зараз чекають невідкладні справи. Поступила скарга з Голосіївського лісу на компанію школярів-старшокласників, яка вчора гульню у лісі влаштувала і не дуже по-людськи поводилася. Треба розібратись. Отже, вибачайте.

РОЗДІЛ XIV
Нам поставили телефон Лофофора. Що таке гумор?
Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького

Сурена знову сьогодні в школі не було. Знову — зйомки. А мені дуже хотілося з ним побачитися. Як же! Він же теж Муха. Як і я. Я відчував до Сурена ніжність. Я мимохіть усміхався без усякої причини. Хоча ні, причина все-таки була. Крім того, що Сурен виявився Мухою.Ікрім того, що на мене чекала нова подорож у минуле в Чеком і з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрітись сьогодні).

Була ще одна причина.

Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-білим диском стояв на підвіконні й наче усміхався до мене. І наша напівпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала іншою — затишнішою, кращою.

Мені від радості перехопило подих, коли я підніс до вуха трубку і почув рівне безперервне гудіння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не міг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубці клацнуло, і почувся голос:

— Слухаю!

— Здрастуйте! — тремтячим голосом сказая я.

— Здрастуйте! — чемно почулось у відповідь. — Вамкого?

— Вибачте… До побачення… — Я швидко поклав трубку і нервово загогокав: «Го-го-го!» Як гогокав, тікаючи з хлопцями з чужого саду при появі господаря.

Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.

Біля телефону лежала пам’ятка, на ній було кілька телефонів: пожежна охорона — 01, міліція — 02, «швидка допомога»— 03…

Я набрав 01.

— Пожежна охорона, — почув я приємний жіночий голос.

— Здрастуйте… Не хвилюйтесь, будь ласка… У нас усе в порядку… Виконуємо всі правила пожежної безпеки… До побачення… — і, знову відчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повісив трубку.

Потім я подзвонив у «швидку допомогу» і сказав, що почуваю себе добре, що всі у нас здорові, що турбуватися і присилати лікаря не треба.

Дзвонити в міліцію було страшнувато, але я все-таки подзвонив.

— Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! — почувся густий бас.

Я втягнув голову в плечі і, не сказавши ні слова, тихенько поклав трубку.

Більше дзвонити було нікуди. А так хотілося з кимось поговорити по телефону!

Звичайно, я розумію, ви зневажливо усміхаєтесь. Звичайно!

Тим, хто прожив усе життя в місті, хто народився з телефоном, кого бабусі підносили кувікати до телефонної трубки, а потім говорили по телефону батькам на роботу перші слова, для кого телефон з першої миті життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска і манна каша, — тим цього не зрозуміти.

— Чого ти смієшся?— спитала Туся і сама усміхнулася.

— Нічого. Просто так, — сказав я.

— Я теж іноді просто так усміхаюся. От буває чогось такий настрій, що хочеться усміхатися, — сонце відбилося від її окулярів і блиснуло мені в очі.

— Скажи, а у вас телефон є? — спитав я.

— 6. А що?

— А який номер?

— А що — вам телефон поставили?

— Ага.

— Ой, то я тобі подзвоню.

— Давай краще я тобі. — Давай.

Ми обмінялися номерами телефонів.

І мене одразу охопила нетерплячка. Я вже підганяв час, щоб швидше кінчалися уроки і я міг подзвонити їй по телефону.

Вона сиділа поруч зі мною, я чув її подих, я міг говорити з нею скільки завгодно, але я горів від нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навіть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Мені здавалося, що я тоді більше зможу поговорити з нею по телефону.

Після уроків я біг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кімнату і кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дірочки диска від хвилювання, набрав номер.

У трубці клацнуло.

— Алло!

— Туся! — закричав я щосили.

— Ой!Що сталося? Хто це? — стурбовано почулось у трубці.

— Це я… Стьопа. Ти що — не пізнаєш мене? Туся!

— Це не Туся, а її бабуся. Тусі немає. Вона ще в школі. Повинна скоро прийти.

Які в них майже однакові голоси!

— Ой, вибачте! Вибачте! — і я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотіла щось спитати.

Звичайно, я зрозумів, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко біг, і живе вона трохи далі від школи, ніж я. Але все одно тривожні думки заворушилися в голові. А що, як вона посміялася з мене і не подзвонить. І не захоче говорити зі мною. І взагалі…

Я відчував себе майже нещасним.

Я дивився на телефон, а він стояв на підвіконні мовчазний, непривітно, холодно блимаючи на мене лупатим диском…

Він задзвонив так раптово й різко, що я аж підскочив.

Нестайко В.З. Загадка старого клоуна. — К.: Веселка, 1982.
 
 
вгору