— Істинно так! — хитнув головою брат Боніфацій.

— Та що ж це таке?! — зірвався з місця Лук’ян Хурдига. — Невже терпітимем?! Як бидло, мовчати будемо на зухвалі ці слова?

— Гу-у-у! — наче один могутній подих вирвався з козацьких грудей. Єдиним рухом рвонулися козаки до братів-домініканів. Ще мить, і затріщали б, ламаючись, кості брата Ігнація і брата Боніфація. Та…

— Стійте! — залунав гучний голос Тимохи Сміяна. — Стійте! Чи козацьке це діло битися з синами божими у підрясниках?.. Погомоніти ж можна. Тихо. Мирно. Вони ж гості наші. Хіба козаки гостей так стрічають?

І застигли враз важенні козацькі кулаки, вже занесені над тонзуристими головами братів-домініканів.

— А налийте ж їм ще оковитої, та вип’ємо з ними за добре людське серце, що дарує милість і любов ближньому своєму. Чи не так говорив святий Домінік? — схилився Тимоха Сміян до скоцюрблених на землі братів-домініканів.

— Істинно так, — хитнув головою брат Боніфацій Пантофля. Брат Ігнацій Гусаковський, блідий, як сметана, тільки мовчки смикнувся, не в змозі від переляку розтулити рота.

Лукаво перезирнувся Тимоха Сміян з козаками, підморгнув їм, і полилася сиза каламуть у пузатенькі чарочки братів-домініканів. Поналивали козаки й свої чарки.

— Ну ж, будьмо та людей не гудьмо! — виголосив Тимоха Сміян, підносячи вгору чарку.

Тремтячими руками ледве донесли брати-домінікани горілку до ротів. І одразу ж потяглися ложками до кулешу.

— Е, ні! — вигукнув Тимоха Сміян. — Після першої тільки наймити закусують. Наливаймо зиову!

— Істинно так! — знову хитнув головою брат Пантофля. І знову мовчки смикнувся брат Гусаковський, ще й не прийшовши до тями.

— Ну, будьмо!

Посоловіли очі в братів. І вже минув отой смертельний переляк. І вже знову повернувся до них дар мови, і, хоч язики в них запліталися так, що ледве ворушилися в ротах, вони спромоглися вже па розмову.

— Ба-ба-блажен муж смирний та тихий, — піднявши догори палець, пробелькотів брат Ігнацій. — Не бунтуйте і блаженні будете.

— І-ік-істинно та-ак! — гикнувши, підтвердив брат Боніфацій.

— Тестемоніум паупертатіс, як ви кажете, — усміхнувся Тимоха Сміян, Видно було, що й на латині він добре знався.

— Га? — смішно вирячився зовсім уже косими очима брат Ігнацій.

— Хи-хи-хи! — дрібно засміявся брат Боніфацій, трясучи своїми одвислими щоками. — Брат Ігнацій натестемонився до… чортиків. Хи-хи-хи-хи-хи-хи!..

До брата Боніфація враз несподівано повернулася спритність, він усунув братові Ігнацію руку в кишеню і вихопив звідти гаманець:

— А це що таке, брате? Чиї це грошики, я вас питаю?

— Як ви смієте, брате, лазити по чужих кишенях?! — як гусак, витягнув шию брат Ігнацій. — Ви, брате, свиня!

— Це не я, а ви, брате, свиня! — вирячив банькаті очі брат Боніфацій. — Свиня і злодій. Бо то ж гаманець брата Амброзія, що пропав у нього сьогодні вранці.

— Це мій гаманець! У мене завжди був точно такий, як у брата Амброзія! Це можуть засвідчити усі брати.

— Правильно! От він! — торжествуюче вигукнув брат Боні

фацій, вихоплюючи з іншої кишені брата Ігнація інший, абсолютно

подібний гаманець.

— У-у! Пантофля! — прохрипів брат Ігнацій і пхнув брата Боніфація.

— Гусак! — І брат Боніфацій у свою чергу пхнув брата Ігнація.

— Жаба стара!

— Голозубий череп!

— Щоб тобі вдавитися!

— Щоб ти луснув!

Вигукуючи прокльони і лайки, брати-домінікани раз у раз пхали один одного в груди.

Козаки аж качалися від реготу.

— Ну, досить уже, досить, — сміючись сказав нарешті Тимоха Сміян. — Ех ви, брати божі! А ще й орден свій «жебрущим» . називаєте. Мовби цураєтесь благ земних, багатств мирських, а воно, бач, як виходить. Ну, погуляли й досить. І вам, дорогі гості, до кляштора час. І нам з дороги відпочити треба. Потомилися. Ходіть здорові!

Лаючися і спотикаючися, брати-домінікани зникли у темряві.

Востаннє реготнули їм услід козаки і враз похилилися, хто де сидів, і, вже сонно щось бурмочучи, склепили повіки. Не встиг я оком зморгнути, як уже _ спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у різних позах навколо догоряючого вогнища.

І наймогутніше хропів, поклавши на плече Іванові Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Сміян, жартун і характерник, яких було чимало серед запорожців і яким, як про це люблять переповідати народні легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо від кого ж отой іскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не від самого бісового батька, лукавого сміхотворця й сатира?!

Про це не раз говорив і мій дід Грицько, особливо після чарки. Бо і чарку вигадав не хто інший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дід Грицько починав надто вже розмахувати руками.

— Ну, тепер їх і гарматою не розбудиш, — сказав Єлисей Петрович.

— Точно, — усміхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожців.

— А що ж робити? — спитав я. — Ми ж з Тимохою Сміяном так про сміх-траву й не поговорили.