То була традиційна спільна вечеря після повернення з Запорожжя. А назавтра «лучче товариство» розійдеться по своїх багатих хатах, що, як писанки, красуються серед буйних садків та просторих городів. «Худі козачки)) — по куренях. А сірома — у найми до «луччого товариства» за мізерію, за шматок хліба.
Але це буде завтра.
А сьогодні вони ще сидять кружка усі без розбору біля одного казана. І Іван Пушкаренко, красень-велетень чорнобровий, і Лук’ян Хурдига, з пошрамованим турецькою шаблею чолом, і Павло Бородавченко, і Богдан Тетеря, пишновусі, білоброві, засмаглі обидва начорно. Це голота, сірома, у латаних-перелатаних сорочках, у драних шароварах.
А поряд «худі козачки» — Терентій Бухало та Лаврентій Нетудичхайло, з оселедцями на вухо закрученими, з волячими потилицями.
А далі вже «лучче товариство» — Василь Свербигуз, Микола Криворотенко, Павло Бридак, предок, мабуть, отого найбагатшого на Куренівці куркуляки, в якого «позичав» Хихиня картоплю. Усі вгодовані, чисто вбрані.
У центрі уваги — Тимоха Сміян. Помилитися було важко — такий, як і Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблі, руками. Бувають же такі схожі люди, що і в прапраправнукові можна впізнати прапрадіда так само легко, як у сипові батька.
Тимоха Сміян, мабуть, тільки-но сказав щось веселе, і все товариство дружно вибухнуло сміхом та так, що вогнище постелилося по землі від того козацького реготу.
І тут на подвір’ї з’явилося зненацька дві постаті у чорних рясах, підперезаних мотузками: одна висока, худорлява, друга нижча, огрядніша. В обох виголені на голові кругленькі лисинки — так звані тонзури.
— Ченці-домініканці, або, як тоді казали, — домінікани, — пояснив мені Чак. — 3 Миколаївського католицького домініканського кляштора-монастиря, що на Подолі. Домініканам належала тоді місцевість у довжину від Дніпра й Вишгорода, через Оболонь, Куренівку, мимо Білгородки, до самого Гостомеля, а в ширину від річки Сирець на Куренівці до річки Горенки. І весь час вони з магістратом і козаками сперечалися за ті землі, за кордони.
— А ще тим домініканам належала вся нагірна місцевість Старокиївської гори, на якій був розведений сад якимось паном Кучовським, — докинув Єлисей Петрович. — Весь Київ знав, що туди злітаються відьми.
— О! Брати-домінікани вже сунуть, — обернувся до Сміяна Іван Пушкаренко. — Либонь, знову до тебе, Тимохо, по весел-зілля.
— Ги-ги! — коротко реготнули козаки.
— Слава Йсу! — в один голос промовили ченці, наближаючись до товариства. — 3 приїздом! З приїздом, пани-козаки.
— А-а!.. Брати-домінікани! Здоровенькі були! Драстуйте, драстуйте! — іронічно, але миролюбно залунало у відповідь. — День добрий, брате Ігнацію! Добрий день, брате Боніфацію! Просимо до вечері, сідайте!
Брат Ігнацій і брат Боніфацій не примусили себе просити. Повитягали з кишень ложки і срібні пузатенькі чарочки й підсіли до казана.
— Налийте ж їм оковитої, раз так!
І вже з’явилася звідкись кварта, і полилася сизо-каламутна рідина у притьмом підставлені пузатенькі чарочки. Зацмокали апетитно губами брати-домінікани,
Брат Боніфацій Пантофля був немолодий уже, огрядний, з обвислими щоками і з широким м’яким носом, справді схожим на пантофлю. Все обличчя його лисніло від жиру і від солодкавої посмішки.
Брат Ігнацій Гусаковський обличчя мав худе, обтягнуте шкірою. Близько й глибоко посаджені очі дивилися хижо. Цей хижий вираз ще підкреслювався тим, що зуби його були весь час вишкірені, — коротка верхня губа не прикривала зубів. Точнісінько як у Павла Голозубенецького. Я одразу подумав: чи не предок це страшного любителя смертельних номерів? Між тим брати-домінікани випили по третій, розчервонілися й завели спасенну розмову.
— Во гресєх погрязаєте, панове козацтво, во гресех! — жуючи, мовив брат Ігнацій. — Не встигли приїхати, а вже знову, бачимо, пустили коні й воли свої пастися на землі святого кляштора нашого біля річки Горенки.
— Не гоже сіє, панове, не гоже! — заплямкав масними губами брат Боніфацій. — Карає Господь нерозумних-десницею своєю.
— Та чи не подуріли ви, брати-домінікапи? — здивовано сплеснув руками Терентій Бухало. — Відколи це вона ваша? Пасовисько на березі Горенки з діда-прадіда було наше, козацьке.
— Авжеж! — підхопив Лаврентій Нетудичхайло. Загомоніли й інші.
— Тестемоніум паупертатіс! (Як пояснив мені потім Чак, латиною це означає буквально «свідоцтво про бідність», а в переносному розумінні — показник чиєїсь недоумкуватості. — Примітка Стьопи Наливайка.) — презирливо скрививши губи, по-латині сказав брат Ігнацій братові Боніфацію і вже тоді звернувся до козаків: — Не гнівіть господа, раби Божії! Найбільший гріх зазіхати на добро чуже, на чужу землю.
— Та це хто ж зазіхає? — підхопився Іван Пушкаренко. — Чи не ви з королем своїм, з шляхтою своєю прийшли сюди на землю пашу ще й…
— Дух бунтарський затьмарює розум ваш! — перебив його брат Ігнацій, підвищивши голос. — Мало вам уроків коронного війська. Чи усміхається хіба доля Кизима й Кизименка, на палю посаджених у Києві нещодавно?