Наче тепла хвиля огорнула мене і піднесла вгору.
Ігор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас!
А я не переживав хіба, як він мене увесь час Мухою дражнив?
Не переживав? Дз-з-з-з… Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як мені свербіло! Хай!
«Який «добридень», таке й «доброго здоров’я», — каже мій дід Грицько.
Авжеж, незручно! Авжеж!
Сурен!
Такий хлопець! З Вірменії приїхав. У кіно знімається. І взагалі…
А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха під самісінький ніс мухою дзижчить, дражниться.
Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є!
Як мало треба людині, щоб у неї став гарний, веселий настрій.
Я озирався навкруги, і всі навколо здавалися мені такими симпатичними. І добрими. І хорошими. Навіть оті Спасокукоцький та Кукуєвицький, які ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Ігорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Ігоря Дмитруху мені вже було жаль. Так же він старався подружити з Суреном, так же обіймав його за плечі… Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вірменському означає «муха»… Бідний Ігор!
Туся Мороз дивилася на мене й усміхалась. Очі її світилися через окуляри. Вона раділа разом зі мною. І мені було це дуже приємно. І я ще раз подумав, що вона схожа на Терезу.
Мені дуже захотілося розказати їй про Чака і про мої з ним надзвичайні мандрівки, їй одній. Але я стримавсь. Я не мав права. Це була не тільки моя таємниця. Це була таємниця й старого Чака.
Ми домовились зустрітися з Чаком о четвертій на площі Богдана Хмельницького, у тому самому скверику, біля мідного лева. Чак знову працював чогось у Літературному музеї.
Я трішечки припізнився, хвилин на десять. «Засидівся на старті», — як кажуть спортсмени. Більше, ніж сподівався, просидів над уроками. Не виходила в мене задачка. А я хлопець упертий, не люблю, коли в мене щось не виходить. І поки ту кляту задачку не додушив, від столу не встав.
Поряд з Чаком на лавці сидів Єлисей Петрович, під пахвою в якого була книжка, але вже інша— «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Васильовича Гоголя.
— Вибачте, здрастуйте, я… — підбігаючи і ледве переводячи подих, почав я, але Єлисей Петрович перебив мене:
— Знаю! Не виходила задачка, але ти її додушив. Молодець! Привіт!
— А… звідки ви знаєте? — розгублено спитав я.
— Ну-у, — ображено схилив голову набік Єлисей Петрович і глянув на Чака, наче запрошуючи його у свідки.
І я відчув незручність, згадавши, з ким маю справу.
— Вибачте, я просто не подумав.
— Отож-то! — напутливо мовив лісовик. — Ну, ходімо. швидше. А то в мене не так-то й багато часу.
Ми сіли на вісімнадцятий тролейбус і поїхали на Куренівку.
Єлисей Петрович знову вмостився вгорі на поручнях і розкрив Гоголя. Глянувши на мене вниз, він погладив сторінку рукою і сказав:
— Прекрасний письменник! Здорово про нашого брата пише. Завжди з захопленням перечитую.
Всю дорогу він реготав, аж стогнав від задоволення. Ми зійшли біля Парку імені Фрунзе.
— Ну, давайте точні дані, — сказав Єлисей Петрович. — Бо я історію не дуже добре знаю, можу наплутати.
— Нам потрібен предок отого Хихині, козак-запорожець Тимоха Сміян, який жив за часів Богдана Хмельницького отут на Куренівці, — сказав Чак. — Раз він був запорожець, то жив він тут, певне, лише взимку. Належав, мабуть, до так званих козаків-зимочан, які влітку жили на Запорожжі, а восени роз’їжджалися на зимівники по різних містах і селах. Були такі зимівники і в Києві на Куренівці. А час, мабуть, треба брати — осінь 1647 року, бо весною наступного почалася вже визвольна війна українського народу 1648—1654 років під проводом Богдана Хмельницького, що закінчилася возз’єднанням України з Росією. Козаки були весь час у походах, і відшукати у тому вирі Тимоху Сміяна вро-сто неможливо.
— Ясно! — сказав Єлисей Петрович, приставив свій часовізор до ока і забурмотів: — Так… так. Сміян, кажете, Тимоха… Раз Сміян, то мусить сміятися, я так розумію. А раз предок Хихині, то мусить бути на нього схожий. Такий же губатий і такий же носатий. Так… так… о! Здається, є. Правильно! Тимохою його називають. І губатий, і носатий. Він!
Єлисей Петрович відняв часовізор від ока.
— Приготувалися…
Ізнову забило мені памороки…
А коли я прочумався, то побачив, що стоїмо ми проти якогось подвір’я. На подвір’ї біля вогнища сиділи кружка за вечерею козаки. Знятий уже з вогнища, парував у великому казані куліш. Козаки, тримаючи кожен в одній руці дерев’яну ложку, а в другій кусень хліба, загрібали ложками куліш і, підставляючи хліб, щоб не капало, несли до рота.
Вони, мабуть, щойно приїхали, бо були стомлені, з обвітреними запилюженими обличчями.
Були серед них, як пояснив мені Чак, і «знатні козаки» — «луч-че товариство», у дорогих жупанах, у червоних чоботях, при багатій зброї, і «худі козачки» у простих шароварах, при звичайній зброї, і голота, сірома, «в которих нема ні самопала, ні борошна і одежі не питай».