Я не хотів зустрічатися з ним зараз віч-на-віч. Я хотів зникнути. І я зник… Гу-у-ух!

В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прірву.

…Я стояв поряд з Чаком біля будиночка з меморіальною брилою, проти кінотеатру «Кадр».

— Ну, от… Одну справу зроблено, — кивнув Чак.

— А де Єлисей Петрович? — озирнувсь я.

— Мабуть, у своїх лісових справах полетів. Та він нам сьогодні вже й не потрібен. Сьогодні ми вже нікуди не помандруємо. Не ті в мене, Стьопо, сили, щоб двічі на день… Вибачай, їдьмо додому.

І ми сіли у вісімнадцятий тролейбус і поїхали до центру.

Я сидів біля вікна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тільки-но відбулося.

Яка все-таки дивовижа оті мої уявні мандри з таємничим Чаком!

Щойно я ледь-ледь не зустрівся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тільки день — і зустрівся б…

Міг би разом з пріорською дітлашнею гратися з ним у квача, у піжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дітьми. І в час перебування отут, на Куренівці, на Пріорці, тоді, у серпні 1859 року, він часто грався з ними, і пригощав їх, і дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.

І мені він міг щось подарувати — сопілку, свищика абощо.

Так от на якій сопілці грав тоді дід Хихиня!

А може, вона до когось потрапила, як діда не стало. І збереглася до ваших днів. І хтось, може, грає на ній, не знаючи, що то Шевченкова сопілка. І ще, може, якісь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хіба зберігатися глиняний свищик сто двадцять років? Оно археологи відкопують різні череп’яні вироби, що по тисячі років у землі пролежали. А за якихось сто двадцять років що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!

…Того вечора я довго не міг заснути.

Я лежав на своїй розкладушці біля вікна, дивився на всіяне зорями небо і думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лісовика-інспектора по Києву та Київській області, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекі минулі часи. Яка дивна, яка незбагненна річ людська уява! У ній однаково яскраво живе й те, що в житті є, що траплялося, і те, чого немає, що не траплялось і трапитися ніяк не могло.

Минулого літа, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашій сільській бібліотеці, як розбурхалася тоді моя уява! Жах!.. То була просто якась повінь фантазії, якесь стихійне лихо.

Скільки благородних подвигів я звершив!

Скільки підступних, підлих ворогів проштрикнув я своєю шпагою!

Від скількох нещасть урятував руду графиню Гафійку Остапчук із сьомого класу!

Загадковий і всемогутній, як граф Монте-Крісто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графині Остапчук невідомим інкогніто.

Мені навіть на думку не спадало тоді, що граф Монте-Крісто, можна сказати, з Києва…

Гафійка Остапчук стояла на осонні, прикривши очі долонею, і дивилася на мене.

Я відчував себе винним перед нею.

Несподівано в уяву мою увірвалася Туся Мороз.

У довгому білому королівському платті, вона сиділа на трапеції під куполом цирку і загадково усміхалася мені…

«Один дурний кине сокиру в воду — десять розумних не знайдуть», — ні з того ні з сього згадалося чогось дідове Грицькове.

І ще: «Упав у сон, як сокира в воду».

Далі я вже не пам’ятав нічого. Я заснув.

РОЗДІЛ XIII
Несподівана радість. Ігор переживає. Ми вирушаємо у подорож до
куренівських запорожців. Брати-домінікани

Сьогодні Сурена в школі нема. Сьогодні в нього зранку зйомочний день.

Уже на першому уроці я відчув — знову щось у класі сталося. До того ж щось, пов’язане зі мною. Дівчата перешіптувалися, позирали у мій бік і стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопці теж дивилися якось не так, як завжди. А Ігор Дмитруха сидів похмурий і сердито зиркав на мене спідлоба, наче я був у чомусь винен перед ним.

Отакої! Сам мене ображає на кожному кроці ще й дметься, як жаба на купині.

Я не знав, що й думати.

«А може, — раптом майнуло в голові, — може, вони про щось дізналися?..»

Але як вони могли дізнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо він уявний.

Весь перший урок я ламав собі голову. А на перерві все з’ясувалося.

Коли ми, гублячи свої речі, перебігали з одного кабінету до іншого, Туся Мороз не витримала й зашепотіла, озираючись:

— Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора після уроків Сурен по секрету сказав Льоні Монькіну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вірменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! «По-вашому, — каже, — муха робить «дз-з-з», а по-нашому «с-с-с-с». Тому й називається — с-сурен». Уявляєш? А Ігор тебе при ньому… увесь час… Уявляєш? Так незручно! Ігор тепер теж переживає. Жах!

— Ги-ги! — якось само собою реготнуло у мене всередині. Так от чому тоді Сурен подивився на мене дивно і не сказав нічого!

Сурен — муха! Го-го!