— Іди, йди! Злидень! Виговорити він ще мені буде! Твій сирота більше яблук з’їв, ніж наробив. Тато у Сибіру гниє, і синочок туди стежку протоптує. Ану геть звідсіля!

— Та скільки ж тих яблук натщесерце без хліба з’їси! А ви ж і шматочка не дали. А обіцялися годувати малого.

— Ще й хліба вам, арештанти! Думаєш, як не кріпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!

— Ех! Не вмію я сказати! Ех! — з досади махнув рукою дядько Микола. — Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Він би тобі сказав! Він би…

— Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотів? Ану, Бровко, ату їх! Ату! — звиснув черевань.

«Значить, нема вже Шевченка… Не побачу я його…» — мелькнуло в мене.

Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до воріт.

Ще мить і…

Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.

І розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стінку, враз ударив з розгону усіма лапами об землю і став як укопаний.

Потім схилив голову набік, вищирився, наче усміхнувся, і заметляв хвостом.

— О! Бачиш, твій пес людяніший за тебе! — сказав дядько Микола.

Черевань від подиву аж перехнябився увесь.

— Ходімте, дядьку, ходімте! — потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу. — Ну його!

Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пішли.

Я з вдячністю глянув на Єлисея Петровича.

Дядько Микола йшов мовчки, нічого вже не говорив, а тільки досадливе кректав.

— Та не розстроюйтесь, дядьку, — сказав Хихиня. — Хай йому грець, тому Бридаку! Ходімте краще картоплю їсти!

— Яку картоплю?— здивовано звів брови дядько Микола.

— От побачите! Ходімте! — І Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.

Ми полинули слідом.

Між кущів у яру була викопана затишна печерка. У ній курилося згасающе вогнище, над яким на рогачі-гілляці висів щербатий казанок.

— Овва! Та тут у тебе ціле господарство! — сплеснув руками дядько Микола. — А картопля ж звідки?

— Та в того ж Бридака в рахунок заробітку позичив, —усміхнувся Хихиня.

— Ой, стережися! Впіймає тебе той нелюд — приб’є. За одну картоплину він і душу живу не пожаліє.

— Я меткий. Не впіймає, — безтурботно одмахнувся Хихиня.

— Ех, бідачисько ти, бідачисько! — похитав головою дядько Микола. — І я ж тобі помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.

— їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола. — Хихиня наштрикнув на гостряк гілки картоплину і простягнув дядькові.

— А ти?

— І я, — усміхнувся Хихиня й собі почав чистити картоплину. — От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.

Дядько Микола усміхнувся гірко, обняв хлопця, пригорнув до себе:

— Молодець! Не корись лихові ніколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долі не подолаєш.

— А я й не журюсь. У мені сміх живе.Отут, коло пупа. Хи-хи! — Хихиня підняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засміявся:

— Тільки не згуби сміху. Підперізуйся добре! Потім очі його враз спалахнули вогнем:

— Нічого! Нічого! Прийде час, і всіх отих здирників, усіх панів та підпанків змете народ, як вітер полову. «І треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру — та й заходиться вже будить…» Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова…

— Отого, що у Пашковської жив?

— Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.

— Добрий чоловік. Усю дітвору пріорську частував. Цілий віз подарунків, як їхав учора, роздав: І мені сопілка калинова дісталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплі. Я миттю! — Хихиня підхопився й зник за кущами,

«О! Треба зараз! Бо, може, слушнішої миті й не буде», — майнуло в мене, і я відчув, як ураз налилося земною вагою моє тіло.

— Дядьку! — чогось пошепки сказав я.

Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очі:

— О! А ти звідки? Хто такий?

— Про це потім. Вибачте, ніколи… А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племінник, який побіг ото по сопілку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змів-таки народ панів, як вітер полову, дожив він до революції і… — Я говорив поспіхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибіг Хихиня.

Очі дядька Миколи округлилися ще більше:

— Перед смертю? Що? Що з ним сталося?

— Та не зараз! Потім. Через багато років… У тисяча дев’ятсот сімнадцятому…

Я вже думав, що зовсім заплутався, що дядько Микола нічого не зрозумів. Але він виявився кмітливішим, ніж я гадав.

— А ти хто такий? — примружився він на мене. — Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?

— Ні. Просто виконую його передсмертну волю. Тільки ви

йому зараз цього не кажіть. Він же ще нічого не знає. Це ж усе

буде через багато років…

У цю мить зашаруділи кущі — надбігав Хихиня.