— От-от, — кивнув Чак.
І тут несподівано для самого себе я сказав:
— А може, спершу…
— Що? — схиливши голову набік, уважно глянув на мене Єлисей Петрович.
— Ну, може… — я подивився на Чака, — може, спершу виконаємо останню волю старого Хихині? Га?
— А-а… — Чак усміхнувся. — Ну, що ж… Молодець, що не забув, — і, звертаючись до лісовика, сказав: —Якщо можна, спершу в тисяча вісімсот п’ятдесят дев’ятий. На Пріорку, Десь на середину серпня. До будинку Пашковської.
— А-а, ясно, — розуміюче кивнув лісовик. — Тільки, гадаю, треба вам спершу туди під’їхати, а тоді вже… Бо ні трамваїв, ні тролейбусів не буде, і добиратися вам до Пріорки доведеться далеченько. Та й шукати будинок Пашковської на Пріорці буде важко.
— Вірно, — сказав Чак.
І ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається та адреса на Пріорці).
Сіли біля цирку на дев’ятий трамвай, доїхали до нового кінотеатру «Київська Русь», там пересіли на вісімнадцятий тролейбус. Проїхали під мостом по Вишгородській і біля кінотеатру «Кадр» вийшли.
Єлисей Петрович міг, звісно, просто перенестися, але він їхав разом з нами.
У трамваях і в тролейбусах він вмощувався під стелею, лежав, скоцюрбившися, на поручні і читав Остапа Вишню. І реготав, аж заливався. Але ніхто з пасажирів не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього і теж усміхався. Деякі пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець — дивиться на стелю й сміється.
Зійшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бік вулиці.
— От! —сказав Чак, зупиняючись біля невеличкого будиночка на три вікна, що дивилися на вулицю, з дерев’яним ґаночком, до якого вели з тротуару кілька східців.
Весь причілок будиночка займала кам’яна меморіальна брила з барельєфом Шевченка, на якій писалося, що в цьому будинку в серпні 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, революційний демократ Тарас Григорович Шевченко.
Свідомість того, що через якусь хвилину я перенесусь на сто тридцять років назад і, може, навіть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала мені подих.
— Ну, а тепер кажіть, яка мета вашої подорожі? — спитав Єлисей Петрович.
Чак кивнув мені — кажи, мовляв, ти. І я розповів про старого Хихиню, про смерть його на барикаді арсенальській і про останнє бажання: розказати дядькові Миколі, що справдилися слова Тараса Шевченка, що дожив-таки він до революції.
— Ясно! — хитнув головою Єлисей Петрович. — Опишіть вашого Хихиню, дайте мені його словесний портрет, як каже мій друг старшина Лепешко.
Я описав як міг.
— Годиться! Зовнішність виразна. Ану, пошукаймо його, а разом з ним і дядька Миколу.
Єлисей Петрович витяг з кишені якусь штуковину з окуляром, схожу на дитячий фільмоскоп.
— Часовізор! — сказав він, перехопивши мій зацікавлений погляд. — На транзисторах. Уявний. Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам. Бо все одно нічого не побачиш. Тільки ми, уявні, можемо ним користуватися.
— Будь ласка, я нічого, — почервонів я. Мені справді дуже захотілося глянути. І як він здогадався?
— Тисяча, значить, вісімсот п’ятдесят дев’ять… серпень… — Єлисей Петрович покрутив окуляр (як ото ставлять експозицію на фотоапараті) і приклав його до ока: — Та-ак! Хихиня, значить. Губатий, носатий, значить… років тринадцяти… Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали… Він!
— А… Шевченко там е? — з надією спитав я.
— Ні… Щось не бачу поки що…
— Ех! — зітхнув я.
Єлисей Петрович розвів руками — що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен.
— Ну, а тепер давайте! — він кивнув Чакові. — Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! І ти, Стьопо, теж… П’ять, чотири, три, два, один! Поїхали!
Бомм!
…Коли я прийшов до тями, то побачив, що залізничний міст, під яким ми щойно проїжджали, зник, і тролейбуси зникли, і великий будинок з кінотеатром «Кадр» теж зник, і зникла кам’яна меморіальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тільки було два ґаночки — не лише праворуч, а й ліворуч. І за цим будиночком у глибині двору стояв ще один, з мезоніном. Навколо ріс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий і липовий гай.
— Ну, ходімо. Тут недалеко, — сказав Єлисей Петрович. . І ми пішли, а точніше, полинули по старовинній Пріорці, яка називалася так тому, що була тут колись дача домініканського пріора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолі. За часів Шевченка тої дачі вже не було, а були тільки хати відомих на весь Київ садівників та городників.
Проминули ми кілька хат і раптом почули крики й лайку.
На ґанку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупані.
А біля воріт нужденний кощавий дядько у латаній-перелатаній свитині тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика років тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.
— Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! — вигукував дядько Микола. — Хлопчина три дні з ранку до ночі яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?