— Як це? — хвилювання Чака передалося й мені. Я відчув холодок у грудях.

— Розумієш… Я міг би й сам. Але з ним мені буде легше. Легше фантазувати. От ти ж хочеш побувати у предка старого Хихині козака Тимохи Сміяна?

— Хочу.

— Але, щоб проникнути в часи, в яких я не жив, моїх спогадів, моєї пам’яті не досить. Тут потрібна вже, крім моїх знань про ті часи, ще й моя уява, яка є часточкою тієї творчої фантазії народу, що живе з вікопомних часів і що творила казки. І — твоя уява. Ти теж повинен допомогти мені. Своєю уявою. Ти маєш повірити в те, що я навіватиму тобі. Так, як віриш уві сні, коли з тобою трапляються найдивовижніші навіть речі. Вони можуть дивувати тебе, але ти віриш у їхню реальність. І, лише прокинувшись, розумієш, що то був сон. Та й коли ти дивишся, гарний фільм-казку, ти ж не думаєш весь час: «Так не буває!» Ти піддаєшся мистецтву кіно і живеш у його світі. Отже, постарайся вірити. Добре?

— Ну, я… постараюсь.

— Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем. Тепер він лісовик-інспектор по Києву та Київській області. Я собі так вигадав. Він приходить уночі до звірів, які гастролюють у цей час у нашому цирку, і до тих, які живуть у Київському зоопарку. Розповідає їм лісові новини, передає привіти від родичів, що живуть на волі, розраджує, заспокоює і взагалі стежить, щоб їх не кривдили. Ти не бійся, він добрий і не зробить тобі нічого поганого. — Чак звів голову догори й покликав: — Єлисею Петровичу! Спустіться до нас, будь ласка!

Я теж звів голову догори і… на дереві побачив патлатого дідуся в окулярах. Дід сидів на гілці й читав книжку.

Почувши Чакові слова, він зсунув окуляри на кінчик носа, подивився поверх них на Чака й сказав: «Ага! Зараз!»—згорнув книжку і з несподіваною спритністю зліз на землю.

— Познайомтеся, Єлисею Петровичу, це Стьопа, — мовив Чак.

— Здрастуйте, — сказав Єлисей Петрович і простяг мені руку.

Рука була маленька, волохата. Але потиск теплий, приємний.

З-за окулярів на мене дивилися зелені лагідні очі. Велика сива борода була скуйовджена, в ній заплуталося сухе листя і пелюстки якихось квітів.

Несподівано я впізнав його. Це був той самий дідусь, який стояв поруч з Чаком і Стороженком на гальорці в цирку «Гіппо-палас», коли впала Тереза. Це він щось крикнув тоді звірам, і вони, замість того щоб кинутися на Терезу, побігли з арени.

Уперше в житті я бачив на власні очі живого казкового лісовика.

Площею туди й сюди їхали тролейбуси, автобуси, машини, сновигали тисячі людей, а на лавці біля цирку, поряд з нами, закинувши ногу на ногу, сидів лісовик. Серед білого дня, в центрі Києва. І ніхто не звертав на нього аніякісінької уваги.

Та враз я побачив міліціонера, який ішов прямо до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами міліціонер.

Я не встиг навіть розкрити рота, як міліціонер уже був біля нас, козирнув і, звертаючись до лісовика, ввічливо промовив:

— Здравія желаю! Вибачте, щось трапилося?

— Ні-ні, товаришу старшина, все гаразд, — заспокоїв його лісовик.

— А я вже думав… Ніколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь.

— Та це у нас тут одна справа…

— А-а, тоді вибачте. Вибачте, що втрутився. До побачення! — Міліціонер знову козирнув і пішов.

— Старшина Лепешко, — пояснив Єлисей Петрович. — Часто вночі чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дітей. Оповідання про природу, Гарна людина.

І я якось навіть не здивувався, що ніхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який любить казки і сам пише для дітей, бачить і дружить з ним. І підійшов перевірити, чи не ображає хто лісовика-інспектора.

Все було, як і повинно бути.

— Єлисею Петровичу, — сказав Чак, — то ви нам допоможете?

— Аякже. Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живій природі, не скривдили когось із моїх підопічних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг.

Лісовик дістав з кишені піджака товстого записника у червоній палітурці й почав гортати.

— Та ні, ні, — усміхнувся Чак. — Немає нас там.

— Зараз перевіримо. Вибачте, але такий порядок.

Поки він гортав записника, я глянув на книжку, яку він читав на дереві, а тепер тримав під пахвою. «Остап Вишня. Усмішки», — прочитав я на корінці.

«О! — подумав я. — Ти диви!»

То був улюблений письменник і мій, і особливо мого діда Грицька. Дід Грицько взагалі вважав Остапа Вишню одним з найкращих письменників світу. Після Шевченка, Гоголя і Чехова, звичайно.

— Нема, — сказав лісовик, загортаючи записник. — Усе в порядку.

У цей час йому на плече сів горобець і зацвірінькав біля вуха.

— Ну от! Бачите! — сказав лісовик, витяг авторучку, розгорнув записника і щось записав. — Семикласник Василь Лисичко знову стріляв з рогатки по горобцях. Не люблю я цього! .

Горобець знявся і полетів.

Єлисей Петрович підняв окуляри на лоба і заклопотано глянув спершу на Чака, потім на мене:

— Так, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шістсот сорок восьмий?