— Ну, біжи додому. Вже як пізно. Бувай!

Мені здавалося, що ніхто не помітив мого побачення з Чаком. Але на другий день, коли я прийшов до школи, Туся Мороз одразу ж мене спитала:

— Що, твій дід Грицько приїхав, про якого ти розповідав?

— Ні-і, — протягнув я. — Звідки ти взяла?

— А який же то дідусь був учора в музеї?

— Просто… Знайомий.

— Симпатичний. Усмішка в нього приємна.

— Ги-ги! — гигикнув Ігор Дмитруха, який чув нашу розмову. — Симпатичний!.. Дід! Ги-ги! Як на мене, то всі вони несимпатичні! Розвелося їх стільки, проходу нема. В трамвай і в тролейбус сісти не можна — усі забиті старими дідами та бабами. Повчають. Ну їх!

— Дивак! — обурено вигукнула Туся. — Як тобі не соромної Сам же дідом колись будеш.

— Ш-ко-ли! — одрубав Дмитруха. — Зовсім не збираюсь жити до старості. Щоб ледве переставляти ноги? Та нізащо!

— От дивак! — Туся навіть почервоніла від обурення.

Дзвоник на урок перервав дискусію.

Жаль, що Сурен цього не чув. Не було його поблизу. При Сурені навряд чи виголосив би Ігор свою антидідівську промову. Сурен дуже любив свого діда Акопа.

Одного з перших днів він розповідав нам про свого діда. Не було Дмитрухи того дня в школі.

Дід Акоп був кавалером усіх трьох орденів Слави. Усю війну пройшов, від Волги до Берліна. І рейхстаг брав. Справжній герой був Суренів дід.

А одного разу, коли Сурен тяжко захворів (батьки його тоді були у Ташкенті), дідусь Акоп серед ночі поїхав у рідне село, потім кілька годин у негоду йшов пішки в гори до знайомого народного лікаря, а на ранок таки повернувся з потрібними травами. І це незважаючи на те, що після поранення у нього дуже болять ноги.

Коли Сурен розповідав, у нього аж сльози блищали на очах.

І те, що він з такого ніжністю говорив про свого дідуся, ще більше привернуло моє серце до нього.

Я дуже шкодував, що не встиг нічого сказати Ігорю, розгубився. Я люблю старих людей. І не тільки тому, що люблю свого діда Грицька. Просто я якось швидко знаходжу спільну мову з дідусями і з бабусями. Мені з ними цікаво. Вони ж стільки знають, стільки можуть цікавого розповісти. І, по-моєму, вони уважніші, ніж просто дорослі, до нашого брата, школяра.

Просто дорослі завжди чимось заклопотані, завжди зайняті, завжди їм ніколиться («Ой, одчепись, ніколи!», «Потім!», «Мені зараз не до того!»). А старі дадуть відповідь на будь-яке запитання, охоче розкажуть усе, що знають. Вони тільки цінують увагу і ввічливість. Ввічливо звернись, до старого — ніколи тобі не відмовить. Безмозкий той Дмитруха зі своїми розмовами.

РОЗДІЛ XII
«Ти віриш, коли читаєш казки?» Єлисей Петрович. Пріорка. Розмова з дядьком Миколою

Чак сидів на тій самій лавці під деревом у скверику біля цирку.

— Сідай, — сказав він, коли я, привітавшись, підійшов до нього. — І слухай уважно.Требанам з тобою зараз дещо з’ясувати. Скажи, ти казки любиш? Мені чогось здалося, що Чак хвилюється.

— Казки? Люблю. А що?

— А ти віриш, коли читаєш казки?

— У що? У те, що там написано?

— Ага.

— Не вірю, звичайно. Але… цікаво.

— Жаль, — щиро засмутився Чак. Мені стало незручно.

— Ну як же я можу вірити? — вибачливо сказав я. — Як я можу вірити у якийсь там килим-самоліт або летючий корабель, коли зараз ракети в космос літають та й сам я на реактивному літаку до Москви з татом літав?! Що там той килим-самоліт проти Іл-18! Або чарівне люстерко, в якому видно, де що робиться. А в нас кольоровий телевізор дома… Ну як я можу вірити?

— А що таке казка? Як ти думаєш?

— Ну… казка… це… це — казка. Вигадка.

— А чого вона живе, ця вигадка? Давно вже реактивні літаки, космічні ракети літають, давно телевізори кольорові, а казки про килими-самольоти й про чарівні люстерка досі друкують, і їх люди читають. Га?

— Ну, тому що… просто цікаво.

— Ні, друже мій дорогий. Тому що це — мистецтво, витвір уяви, творчої фантазії народу. І не були б ні реактивних літаків, ні космічних ракет, ні кольорових телевізорів, коли б не було казок. Коли б далекі предки наші не мріяли про це, не втілювали мрії свої у казках, у казкових образах.

— Мабуть, — раптом зрозумівши, погодивсь я. — Звичайно, якби люди не мріяли, вони б і не прагнули зробити усе це.

— Тож-то й воно! — зрадів, усміхнувся Чак. —Отже, казки — така ж сама реальність, як і все інше. Це — витвір реальної творчої уяви народу, наших далеких-далеких предків. І вони безсмертні, вони житимуть завжди, поки житимуть люди, поки буятиме їхня фантазія. І от… — Чак знову помітно захвилювався. — Коли я був зовсім малий, бабуся розповідала мені казки. І героєм цих казок найчастіше був добрий, симпатичний лісовик Єлисей Петрович. По-моєму, бабуся сама вигадала його. Він допомагав пташкам і звірам, виручав їх з біди, захищав від злих сил. Я так полюбив Єлисея Петровича, що уявляв його, як живого. Він часто сниться мені й тепер. І от я вирішив звернутися до нього по допомогу…