На мить потемніло у мене в очах… І враз зник музей, екскурсовод, Ліна Митрофанівна, весь наш клас. Зарухалося все на барикаді й навколо неї. Забахкали постріли, зататакав кулемет. Цокають козачі коні по бруківці. Завирував бій…

Я встиг побачити на барикаді свого знайомого — колишнього арсенальця, а згодом піротехніка Федора Івановича Смирнова, сивоголового, з чорними бровами й чорними, по-молодецьки закрученими догори вусиками. З-під розстебнутого пальта з бархатним комірцем визирала біла накрохмалена сорочка. Федір Іванович розмахнувся і ловко кинув під колеса броньовика гранату. Броньовик зупинився.

Несподівано на барикаді виросла висока кощава постать діда Хихині.

Без зброї, голіруч, переступивши через барикаду, рушив дід назустріч козакам.

От уже один з козаків змахнув шаблею. Та старий Хихиня спритно перехопив своєю величезною рукою його руку, смикнув — шабля з дзвоном упала на бруківку, а сам козак, стягнутий дідом з коня, звалився на бруківку.

— Ех ти! — засміявся дід, наступаючи ногою на подоланого ворога, — Козак! Кізяк ти, а не козак! Тільки звання козаче паскудиш! Проти народу воюєте, запроданці панські. Посіпаки. Та я б…

Дід не договорив, схопився за груди, крізь пальці проступила кров. Ворожа куля влучила йому в груди. Він заточився і, наче велетенське могутнє дерево, поволі опустився на землю.

— Діду! — кинувся я до нього. — Діду! Дід розплющив очі.

— А-а, це ти, — не здивувався він. — От бачиш, дожив-таки я до революції. І тепер спокійно вмираю.

— Не вмирайте! Не вмирайте, діду! — закричав я.

— Ех, повернутися б мені хоч на мить у своє дитинство. Сказати б дядькові Миколі, що… справдилися слова Тараса Шевченка…

— А ви хіба знали Шевченка?

— Тож-то й воно, синку, — усміхнувся Хихиня. — У вісімсот п’ятдесят дев’ятому він же на Пріорці жив, по сусідству…

Несподівано козак, якого дід стягнув з коня, заворушився, витягнув револьвер і…

«Скажи, а ти міг би звершити подвиг? По-моєму, міг би», — блискавкою спалахнули в моїй свідомості слова Тусі Мороз.

Я підхопився і, захищаючи діда, кинувся на козака.

— Не стріляй!

Та в цю ж мить пролунав постріл.

Щось вдарило мене в груди. Бом…

— Та ти що? Кричиш як навіжений. Штовхаєшся. От Муха! — почув я глузливий голос Валери Галушкинського. Спасокукоцький та Кукуєвицький дружно засміялися.

Я розгублено озирнувся. Звідусюди на мене позирали веселі очі однокласників.

— Ну, чого ви! Ну, замріявся хлопець. Подумаєш! — сказала Макароніна. — Зі мною теж таке буває.

А я розпачливо думав: «Як же це так? Як же це сталося? Виходить, я вже сам, без Чака, можу подорожувати в минуле?..»

— Цитьте! Цитьте! — зацитькала Ліна Митрофанівна. — Екскурсія продовжується.

Ми пішли далі.

— А це макет робочого місця почесного токаря заводу «Арсенал» Володимира Ілліча Леніна, — урочисто сказала екскурсовод. — 23 квітня 1923 року робітники «Арсеналу» надіслали Володимиру Іллічу Леніну телеграму про те, що на загальних зборах ухвалили включити його до списків робітників почесним токарем-металістом токарного цеху.

«Треба сказати татові, йому буде приємно. Він же теж токар», — подумав я. І раптом здригнувся.

Біля стендів з фотоапаратами «Київ», нинішньою продукцією «Арсеналу», стояв… Чак.

Я роззявив рота і зробив рух до нього, але він мовчки кивнув, застережно зсунув брови і похитав головою: мовляв, стривай, це підходь, потім.

І я стримався, не підійшов, тільки мовчки усміхнувся і кивнув йому.

І лише коли екскурсія закінчилася, і Ліна Митрофанівна вивела нас з музею і сказала, що можна їхати додому, я підбіг до Чака, який теж вийшов з музею і стояв па розі біля афішного стенда.

— Здрастуйте!

— Здоров! — привітно усміхнувся Чак,

— А як ви тут опинилися?

— Та дізнався, що ви сюди йдете, і собі прийшов. Захотілося повернутися хоч на мить у ті дні.

— Так ви теж були зі мною на барикаді? А чого ж я вас не бачив?

— А я по патрони побіг.

— А діда Хихиню бачили?

— Уже неживого. Тоді ж я не знав, що то дід Хихиня. Розказували мені тільки, що, коли я бігав по патрони, якийсь дужий дід стягнув козака з коня, але був застрелений і якийсь хлопчик біля нього… Я потім бачив — їх обох поховали у парку в братській могилі. Там тепер пам’ятник.

— А знаєте, що він мені сказав… — І я розповів Чанові про останні хвилини старого.

— Так хотілося б виконати останню волю діда Хихині, — зітхнув я, з надією позираючії на Чака.

Чак, здається, не зреагував на мої слова.

— Як там у тебе в школі? — спитав він. — Як успіхи?

— Нічого.

— Двійок нема?

— Нема.

— А трійок?

— Теж нема.

— Диви! Молодець! А як у тебе завтра з часом?

— А що? — загорівсь я.

— Та нічого. Якщо не дуже зайнятий, могли б зустрітися. Га?

— Ой! З радістю! А що таке?

— Та нічого. Розмова є. Приходь до цирку, як завжди, о четвертій. Гаразд?

— Гаразд.