— Заходимо, заходимо! Організовано! Парами! І не кричати, не бігати, поводитись, як личить піонерам! Заходимо! — командує Ліна Митрофанівна.

Біля маленького столика при вході, на якому лежить товстелезна книга відгуків, нас зустрічає екскурсовод — привітна чорнява жінка.

Високі склепінчасті зали. Експонати. Музейна тиша.

І враз нагорі над нами щось загуло: у-у-у-у!

— О! А це що? — здивовано спитав Дмитруха.

— Верстат, — усміхнулась екскурсовод. — Нагорі над нами цех. Це ж завод.

— Та я просто так спитав. Я й сам знаю, що то верстат, — сказав Дмитруха, але видно було, що, звичайно, він одразу не здогадався. Та й справді, важко було здогадатися. У цій абсолютно музейній обстановці, серед експонатів, серед старовинних речей, документів, стендів якось не уявлялось зразу, що над нами сучасний цех заводу, де біля верстатів стоять робітники, такі, як мій тато, який у що мить теж стоїть у себе в експериментальній майстерні біля верстата.

Екскурсовод почала з далекого 1764 року, —коли був заснований київський «Арсенал».

Я слухав і розглядав експонати. Он на першому стенді цвяхи, які застосовувалися при будівництві «Арсеналу», Здоровенні, «ручного кування» (кожен цвях викувати треба було!). Цегла. На кожній цеглині клеймо — «Сніжко» (ич, пробився в історію фабрикант!).

В’ючне сідло системи Грум-Гржимайла для перевезення гірської артилерії. Гарне сідло!

А далі інша продукція заводу — багнети, кинджали, шаблі.

Самовар, з якого пили чай робітники-арсенальці.

Другий зал. Зброя! Аж очі розбігаються. Рушниці, гвинтівки, кулемети, пістолети.

— О! О! — шепоче Дмитруха. — Американський кольт! О! «Ро-от-манліхер»!

А екскурсовод розповідає вже про Жовтневе збройне повстання арсенальців.

— Увечері 27 жовтня 1917 року в приміщенні театру Бергонье (тепер там театр імені Лесі Українки) відбувся об’єднаний пленум Київської Ради робітничих і солдатських депутатів за участю представників від частин гарнізону, профспілок та фабзавкомів. З величезною радістю була вислухана доповідь про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді. І 27 жовтня Київський комітет РСДРП(б) звернувся з відозвою до робітників і солдатів Києва, в якій закликав їх підтримати Жовтневий переворот у Петрограді…

Я слухав і думав: «Ну хто, хто мені повірить, що я сам, на власні очі бачив той театр Бергоньє, — двоповерховий, з довгим, на весь тротуар, дашком над входом, такий несхожий на теперішній театр імені Лесі Українки?! Ніхто мені не повірить!»

А екскурсовод розповідала далі. Як героїчно боролися арсенальці у жовтні сімнадцятого за владу Рад. Але перемогою робітників і солдатів скористалася буржуазно-націоналістична Центральна рада, яка взяла курс на відрив України від Радянської Росії, на розпалювання братовбивчої війни. Завдавши повстанню зрадницького удару в спину, Центральна рада встановила режим кривавої диктатури. Та під керівництвом більшовицької партії в Києві з новою силою розгорнулася боротьба проти контрреволюції.

У Харкові відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, який проголосив Україну Радянською Республікою. Революційні війська рушили на Київ, де засіла Центральна рада. Наступ розвивався успішно, і в середині січня війська наближалися до Києва.

15 січня під керівництвом ревкому, очолюваного Андрієм Івановичем, у Києві почалося збройне повстання, центром якого знову став завод «Арсенал».

— А тепер подивіться діораму «Січневе повстання 1918 року». — Екскурсовод натиснула кнопку, і в глибині за другим залом спалахнуло світло.

Ми аж роти роззявили. Все було як живе.

На передньому плані справжня бруківка, мішки, бочки, колеса, перевернутий поламаний рундук з вивіскою «Иконная лавка Киево-Никольского собора», чавунні люки, деревце у загорожі. І весь цей живий предметний план переходить непомітно у величезну, на всю стіну, півколом картину. І на тій картині — панорама повстання.

У центрі — барикада, трамвайна платформа, на ній повстанці. Ліворуч — церква, отой самий Микільський собор (так званий «Малий Микола»), а за ним височіла дзвіниця «Великого Миколи» — Військово-Микільського собору, що стояв на місці теперішнього міського Палацу піонерів.

Перед собором афішна тумба, розпряжена прольотка з одкинутим верхом, поряд на коні повстанець. Біля нього зовсім малий хлопчик з корзиною.

За барикадою в глибині — отой самий славнозвісний. побитий кулями двоповерховий наріжний корпус «Арсеналу», де й міститься зараз музей. Весь у диму, в полум’ї.

Праворуч — розвалена стіна з амбразурою. На стіні порвана афіша «Енеїди». У проломі стіни прилаштовано кулемет, біля нього двоє солдатів, один з Георгіївським хрестом на грудях. Стріляють з кулемета по броньовику, по козаках, що, вимахуючи шаблюками, рвуться на конях до барикади.

За барикадою бабуся у хустці перев’язує пораненого. Жінки б’ються поряд з чоловіками. І юні повстанці тут же…

Бомм!

Чи то з дзвіниці «Великого Миколи» дзвін ударив, чи…