Раз у раз чути:

— А де моя зоологія?

— Ой, я кеди загубив!

— Люди! Зошита мого ніхто не бачив?

Найулюбленіші мої уроки — це фізкультура і праця. Крім того, що вони просто мені подобаються, люблю я їх ще й тому, що на них я ніколи не пасу задніх. Навіть навпаки. І фізкультурник Микола Яремович, і викладач праці Олександр Іванович часто кажуть:

— От беріть приклад з Наливайка! Молодець, Стьопо!

Ігоря Дмитруху аж пересмикує всього від цих слів. Але зробити він нічого не може. Незважаючи на те, що його брат відомий спортсмен, по закордонах роз’їжджає, я і бігаю, і стрибаю краще за Ігоря. А про уроки праці й говорити нічого.

Уроки праці у нас з дівчатками окремі. Дівчатка собі в класі з Іриною Володимирівною фартушки та «нічнушки» (нічні сорочки) шиють, а ми у майстерні з Олександром Івановичем слюсарюємо. І Дмитруха, прямо скажемо, у цьому ділі пасе задніх. Видно, дома він ніколи молотка в руках не тримав. І Валера Галушкинський не дуже великий мастак, і Спасокукоцький та Кукуєвицький, та й Льоня Монькін (хоч цей трохи кращий). А мене тато змалечку привчав. І в майстерні я почуваю себе як риба у воді. І оте Ігорове «Муха» в майстерні звучить якось не дуже чутно і навіть необразливо.

Коли Сурен уперше прийшов на урок праці, я вже так старався, так старався, як ніколи. Але бажаного ефекту не вийшло. Сурен чи то від невміння, чи то ненароком ударив себе молотком по пальцю, аж під нігтем почорніло, страшенно зніяковів і вже реагувати на мої трудові подвиги не міг.

Ігор Дмитруха негайно скористався з цього:

— А Муха, диви, старається! Ич! Аж капка під носом. От не люблю таких вискочок. Пилип з конопель!

Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали.

Не вийшло в мене бажаного ефекту. Не вийшло. Знову Ігорове було зверху.

Минуло три дні після того, як попрощався я з Чаком. Він не з’являвся. Мені вже навіть почало здаватися, що все це мені наснилося, що ніяких зустрічей з Чаком, ніяких мандрівок у минуле не було.

Сьогодні зранку на першому уроці Ліна Митрофанівна сказала:

— Діти! Ми з вами повинні показати нашому вірменському другові Сурену наше славне місто, повинні познайомити його а славною історією древнього Києва. Згодні?

— Згодні! — хором відповіли ми.

— Почнемо сьогодні. Сьогодні у Сурена якраз немає зйомок. І почнемо ми з заводу «Арсенал», який вписав в історію нашого міста славні революційні сторінки. Після уроків ми з вами йдемо на екскурсію в Музей бойової і революційної слави заводу «Арсенал».

Останні слова Ліна Митрофанівна виголосила особливо урочисто. Вона взагалі була трохи артисткою, наша Ліна Митрофанівна. Висока, струнка, гарна, вона одкидала назад голову, коли говорила щось значне, і голос її при цьому дзвенів, як на сцені.

Я зрадів.

Я взагалі люблю різні екскурсії, люблю дивитися щось нове, особливо історичне. Наша Марія Степанівна, вчителька у селі, теж часто влаштовувала нам екскурсії — і на цукровий завод, і по місцях партизанських боїв, і до Києва ми їздили, у Лаврі були, на Виставці передового досвіду. Але в музеї заводу «Арсенал» я не був ніколи.

їхали ми шістдесят другим автобусом. Людей було повен автобус. Наш клас увесь збився на задній площадці. Нас з Тусею Мороз притисли до вікна. Я обома руками тримався за поручень і, коли автобус підкидало (а ви знаєте, як підкидає на задній площадці), напружував усі сили, щоб спиною втримати людей і щоб не придушило Тусю. Правда, зусилля мої мало що давали. Туся раз у раз ойкала й кривилася.

— Скажи, а ти міг би звершити подвиг? Якби війна була, революція чи щось таке? — несподівано спитала вона мене тихо, почервоніла і, не чекаючи моєї відповіді, сама за мене одразу сказала: — По-моєму, міг би… А от я, мабуть, ні… Я така боягузка. І так болю боюся. Ой! Коли болить, плачу завжди.

Я знітився. І ще з більшою силою вперся руками. Але автобус знову підкинуло, і Туся знову ойкнула.

Ігор Дмитруха і Валера Галушкинський при кожному струсі, навпаки, весело верещали, реготали й що-небудь вигукували:

— Космічний корабель «Ікарус-62» вийшов на орбіту!

— Проходимо верхні шари атмосфери!

— Перевантаження зростають.

— Братці, я відчуваю невагомість! Мої ноги не торкаються підлоги!

— Мої ноги, ноги, ноги не торкаються підлоги! — заспівав Ігор Дмитруха.

— Не торкаються підлоги мої ноги! — підхопив Валера Галушкігаський.

Нарешті в динаміку почувся голос водія:

— Площа Героїв «Арсеналу»! Шостий «Б», виходьте швидше! Не затримуйте автобус.

Ми висипали, як горох з мішка.

Я не раз проїздив і проходив цією площею, але тепер якось по-особливому дивився і на станцію метро «Арсенальна», і на пам’ятник-гармату на постаменті, і на самий «Арсенал» — на оті назавжди залишені для історії побиті кулями два нижніх поверхи, а над ними, з такої ж червоної цегли, два верхніх, недавно надбудованих. Над входом у музей — барельєф: б’ються біля заводських мурів арсенальці. І меморіальні дошки.