— Ой лишенько! Мені й сусідка говорила. Усі скаржаться. Такі ж шкільні програми перевантажені, просто жах. Що вони собі думають! Бідні діти! Навіть Алла Пугачова про це пісню співає… «То ли еще будет, ой-ой-ой!..» Ну, то відпочивай, синку, відпочивай. Телевізор собі увімкни, зараз передача буде «Навколо сміху». Ти ж любиш.
— Не хочу я сьогодні «Навколо сміху». Я краще спати раніше ляжу.
— То лягай, лягай, синку, авжеж. Я зараз постелю.
Я й справді відчував утому. Як втомлюють, виявляється, оці подорожі в минуле. І це мене, молодого. Хлопця, можна сказати. А що ж старому вісімдесятирічному Чакові?! Який він виснажений був! І на що він натякав — «якщо побачимося»?..
«Невже я його не побачу більше? Невже?» — думав я, засинаючи.
І одразу ж побачив.
Уві сні.
Снився мені знову цирк. «Гіппо-палас» Крутикова. І Тереза на трапеції під куполом. І Голозубенецький у губернаторській ложі. І Стороженко з Чаком на гальорці. І поряд з ними той патлатий, скуйовджений дідусь з великою сивою бородою…
І раптом уже на трапеції не Тереза, а Голозубенецький. А Тереза і всі ми: і Стороженко, і Чак, і патлатий дідусь, і я — сидимо у губернаторській ложі.
А цирк збуджено гуде. Чути голоси: «Щорс! Микола Щорс! Щорс!» І раптом я бачу: у генерал-губернаторській ложі, що через прохід від нашої, з’являється легендарний полководець Микола Щорс, такий, як у кіно, як на пам’ятнику на бульварі Шевченка, у шкірянці, з біноклем на грудях, з піднятою рукою… І зал вирує, шумить. А Голозубенецький на трапеції під куполом по-поросячому верещить від страху. І враз зривається й летить. Летить, летить, летить… І ніяк не може долетіти до арени. І верещить як недорізаний. Раптом стає маленький, як комашка. І не арена вже перед нами, а прірва. Летить у ту прірву комашка Голозубенецький і зникає…
А Тереза сміється, і очі її, чорні, великі й бездонні, як та прірва, сяють і дивляться з ніжністю на Стороженка й чогось… на мене. Так мені здається. І мені невимовне солодко від цього.
З тим почуттям я прокидаюсь.
У школі, як я вже казав, я сиджу за однією партою з мовчазною дівчинкою в окулярах Тусею Мороз.
Я майже ніколи не розмовляю з нею і майже ніколи на неї не дивлюсь. Прийду, привітаюсь для годиться і сиджу собі, наче її й нема поряд.
А сьогодні прийшов, привітався, глянув на неї — і враз наче голкою мене в груди кольнуло… З-за окулярів на мене дивилися очі Терези. Великі, чорні й бездонні…
Аж мороз поза шкірою пробіг.
Тю! Зовсім уже дійшов я. Щось уже верзтися почало. Знову глянув. Ну, може, не зовсім, але схожа. Очі великі й таки чорні.
Ти глянь! Скільки сидить поряд зі мною, а я й не бачив, що в неї такі очі.
Я почав озиратися на інших дівчат. Може, і в них такі ж самі? Ні! В інших не те. І в Тані Верби, і в Лялі Іванової, і в Ніни Макаренко (Макаронини), і в Тосі Рябошапки — очі як очі, в кого сірі, в кого карі, в кого навіть голубі. Але звичайні. А в Тусі…
Раптом в моїй уяві спливла Гафійка Остапчук. І я вражено додумав, що не пам’ятаю, які в Гафійки очі. Сірі? Карі? Голубі? Вбийте, не пам’ятаю. Наче ніколи не бачив їх.
А от у Тусі…
Вперше мені захотілося поговорити з нею.
Переборюючи незручність, я нахилився до Тусі й прошепотів:
— Слухай, а ти… ти собак боїшся?
— Га? — здригнулася вона, повертаючи до мене голову. — А.. а ти звідки знаєш?
— Я… не знаю, — сам знітився я. — Просто так спитав… просто…
— Мене колись покусав, я й боюсь. А ти?
— А висоти ти боїшся?
— Боюсь… — зітхнула вона. — Тобто я не знаю, але думаю, що боюсь. А чого ти питаєш?
— Цікаво. Скажи, а ти б могла бути циркачкою?
— А чого ж? Це, мабуть, цікаво. Я цирк люблю. Я, коли була маленька…
Що сталося, коли вона була маленька, я так і не дізнався, бо несподівано пролунав голос учительки географії Ольги Степанівни:
— Мороз! Припини розмови на уроці!
І Туся лякливо замовкла.
Тільки-но продзвенів дзвінок і Ольга Степанівна вийшла з класу, як Льоня Монькін (він сидів за нами) вискочив на парту і закричав, вдавано регочучи:
— Га-га-га! Новина! Новина! Слухайте всі! Муха закохався в Туську Мороз. Ой, умру! Ви б побачили, як він на неї дивився. Я дивлюсь — а він дивиться!.. Щось їй белькоче й дивиться… як у кіно… Ой, тримайте! Га-га-га!
Мене аж у жар кинуло.
— Почервонів! Значить, правда. Ги-ги-ги! — зареготав Валера Галушкинський.
— Дурень! — сказала Туся і стукнула Валеру книжкою по голові. Монькіна стукнути вона не могла — він стояв на парті, не дістанеш.
— Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — дружно захихикали Спасокукоцький і Кукуєвицький.
Дівчатка усміхалися стримано, проте лукаво. Дівчатка завжди з інтересом ставляться до таких речей.
Льоня Монькін продовжував підстрибувати на парті й кривлятися, переможно дивлячись не на мене, а чогось на Ігоря Дмитруху. Він чекав його підтримки, його схвалення. Ігор якусь мить вагався — він не любив приєднуватися до чужих глузувань, він любив починати сам. Але потім усе-таки зареготав. Не посміятися з Мухи — цього пропустити він не міг.