Але Стороженко аж тремтів від люті.

Він кидався то в один, то в другий бік, рвучко розчиняв якісь,двері, зазирав у різні одному йому відомі закутки. І нарешті…

— А-а-а!

Не знаю, хто це закричав — чи Стороженко, чи Рудий Август… Рудий Август зіщулився, забившись у куток тієї самої комірчини, де пересиджували до початку вистави Стороженко з Чаком. Він підніс догори руки і впав навколішки.

— Ні! Ні… Це не я! Не я! Це — Анем! Вона знехтувала ним, не прийняла його залицянь. І він… щоб помститися… Пообіцяв за великі гроші… Павлину.. справжній смертельний номер…

—І ти?! За гроші?!..

—Ні!.. Ні! То він! Усе він!.. Я ж маленька людина…

—Брешеш!.. — люто зашипів Стороженко,замахуючись.

— Ай! — смикнувся Август, увібравши голову в плечі. — Не вбивай! Не вбивай мене! Я… я тобі загадку зараз, секрет один відкрию. Великий секрет! Вік мені дякуватимеш. Клянусь! Правду кажу!.. Святий хрест! — Він швидко перехрестився. — Уб’єш мене — разом зі мною секрет загине. Секрет, який усіх клоунів світу може зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! — Він знову перехрестився. Піднята рука Стороженка завмерла.

— Тільки… тільки хай він вийде, — кивнув Август на Чака. — Лише тобі, тобі одному…

Стороженко глянув на Чака і, наче вибачаючись, кивнув.

Чак вийшов.

Я за звичкою сіпонувся було слідом за ним і раптом — ой! — згадав: це ж мені треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство — почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам він тоді почути не зміг.

Я лишився.

— Слухай! Слухай!, — гарячково зашепотів Рудий Август, підповзаючи на колінах до Стороженка. — Ти тільки поклянися, що й мене не забудеш, поділишся. Я ж теж нещасний. Мене публіка не любить, не приймає. Я… Ні-ні, я нічого, просто… Так от! Живе на Куренівці дід. Старий Хихиня. Він знає таємницю весел-зілля, сміх-трави. Правда! Правда! Тільки він не хоче мені говорити. І я от збираю гроші, думаю, може, за гроші… А тобі він і так скаже. Тебе всі люблять. А мене… — він шморгнув носом, — мене…

— Бо ти — тля, жук-гнойовик. Тільки про гроші й думаєш. За гроші ладен убити, — зневажливо кинув Стороженко і опустив руку. — Живи, нікчемо! Не буду об тебе руки марати… І секрета мені твого не треба. Не вірю я у те весел-зілля, у сміх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревені! Немає в світі ніякої сміх-трави. Ніякого весел-зілля. Зате підлості людської, жорстокості, заздрощів, злості — хоч греблю гати. — Стороженко повернувся й вийшов. Я слідом за ним.

У коридорі, прихилившись до стіни, стояв Чак.

— Ходім, сипку, — ніжно обняв Стороженко Чака за плечі й махнув рукою. — Ну його!

І стомлено, безсило, наче після важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної миті стріпнувся і заспішив коридором та сходами вниз.

Карета «швидкої допомоги» вже приїхала, і ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санітарів виносили на ношах з цирку Терезу.

Карета була з червоним хрестом, запряжена кіньми.

Стороженко дивився на Терезу і нічого не помічав. Не помітив він і як підійшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисі, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою.

— Оцей? — обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.

— Оцей! — пробасив швейцар.

— Просю! — сказав городовик, беручи Стороженка під руку. — Ходім!

— Пардон отсюдова! — пробасив швейцар, підхоплюючи Стороженка під другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:

— Я тобі покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!

— За що? Та він же нікого й пальцем не зачепив! — розгублено вигукнув Чак. — Він же…

Раптом, як з-під землі, виринула біля Чака миршава постать лисого чоловіка в пенсне.

— Гімназист! Ви чому після восьмої вечора у публічному місці? Ану! — І класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злість узяла, що я про все на світі забув.

— Та ви що! — закричав я. — Фараони кляті! Душогуби! Сатрапи царські!.. Ану пустіть!

Дивлюсь — завмерли, вирячилися всі навколо: і швейцар, і городник, і Анем, і публіка.

— Боже мій! Звідки воно взялося?! Якесь хлоп’я божевільне! Хапайте його! — верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.

— Держіть! Держіть! — залунало звідусіль.

— Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловіть вітра в полі! — кричу я. Та раптом відчуваю — хапають мене за одну руку, за другу, за комір.

— Пустіть! — кричу. — Ви що! Не чіпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимі не жив ніколи! Пустіть!

Та мене, як у кошмарному сні, стискають усе дужче й дужче. Мені вже й дихати нічим.

І тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося і…

РОЗДІЛ VII
Невже я більше не побачу його? Відкриття: у Тусі очі, як у Терези! «Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!» А може, вона все-таки є, сміх-трава?! Зустріч біля меморіалу..

Ой!.. — Я сидів на лавці біля цирку, на площі Перемоги, поруч із старим Чаком.