— Га? Що? — розгублено кліпнув я. — Щось я не так зробив?

— Та ні, — усміхнувся старий. — Усе так. Але більше там робити сьогодні було зовсім нічого.

Стороженка тоді забрали в участок. А мене класний наглядач одвів додому, записав прізвище і передав у гімназію. Були неприємності… — Він замовк і вичікувально подивився на мене.

Ах, так! Я ж мушу розповісти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженкові у комірчині. І я розповів.

— Весел-зілля… Сміх-трава… Гм… — задумливо промовив старий.

— Ех! От би взнати секрет того весел-зілля!.. От би!.. — запально вигукнув я.

І уявилося мені раптом: хлопці хочуть з мене поглузувати, посміятися, а я регочу їм просто у вічі, регочу, заливаюсь. І хлопці отетеріло перезираються, розгублено замовкають. І вже не вони, а я з них сміюся. Бо знаю секрет сміх-трави. Ех!

Чак подивився на мене співчутливо — наче прочитав мої думки.

— А ви Стороженка що — не питали тоді? — мусив же я щось сказати.

— Не питав. Бо не зміг спитати. Не бачив я його тоді більше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив і до Йосипа, і до Федора Івановича. Але вони теж нічого не знали, нічого не могли мені сказати. Пізніше вже ходили чутки, нібито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезі. Виходить, каструлю хтось із людей цирку йому передав. Він її тоді в комірчині сховав. А потім сліди його загубилися. Одного тільки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплаві серед поранених червоноармійців. Це вже під час громадянської війни, у двадцятому році. Але чутки були непевні. Тереза тоді видужала, навіть не стала калікою. Але в цирк не повернулася. Виступати під куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачі. — Чак зітхнув і задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечінь.

— А ви?.. Як склалося потім ваше життя? — обережно запитав я.

— Як склалося? — старий усміхнувся. — Довго розповідати… Після того захворів я цирком. Почав посилено тренуватися, бігати в цирк. Тільки не в той, на Миколаївській, Крутикова «Гіппо-палас», а в цирк Труцці, що містився на Троїцькій площі, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У «Гіппо-палас», сам розумієш, мені було нічого й потикатися. Управляючий цирком Анем і навіть швейцар добре мене запам’ятали. Бігав я, бігав і одного прекрасного дня кинув гімназію, втік з дому і з трупою Франкарді гайнув мандрувати по світу. І акробатом був, і повітряним гімнастом, і наїзником… А потім клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потім знову цирк. Згодом, як постарів, перейшов в уніформісти. У нас всі так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, «працювати номер», переходять в уніформу, в інспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навіть, аби тільки не йти з цирку. А це вже років десять на пенсії. Важко стало, — старий зітхнув. — Ну, гаразд! Спасибі тобі! — Він ніжно притис мене до себе, підвівся. — Засиділись ми сьогодні трохи. Вибачай.

— Та що ви, що ви…

— Ще раз спасибі тобі, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! — Він ще раз пригорнув мене, обняв.

— А… а… Голозубенецького ви не бачили більше? Що з ним сталося потім?

— Голозубенецький у громадянську в банді Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокістю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києві. Доля підготувала йому самому «смертельний номер». Тікаючи від щорсівців, забрався він на дах дванадцятиповерхового будинку Гінзбурга, найвищого в Києві тоді (на його місці готель «Москва»), зірвався і…

— А Рудий Август? І Анем?

— Рудий Август через кілька днів десь несподівано зник. Ніхто не знав, де він подівся. Всі речі його лишилися і в цирку, і па квартирі, а сам він таємниче зник. І ні листа не залишив, нічого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разі в післяреволюційному цирку його вже не було. Тільки під час війни вже, в окупованому Києві… Та про це іншим разом. Якщо зустрінемося… — Чак якось дивно усміхнувся.

Ну невже він зараз попрощається й піде, цей дивовижний дідусь, так і не сказавши, коли ми зустрінемося.

— А можна, я трошки проведу вас? — не витримав, з надією спитав я.

— Ні, не треба, — втомлено усміхнувся він. — Спасибі тобі. Прощай…

І він пішов. І за кілька кроків одразу зник з моїх очей, змішався з перехожими. Хоча я дуже старався не загубити його.

Я зітхнув.

Невже це й справді кінець моєї незвичайної, просто-таки дивовижної пригоди, яку навіть розповісти нікому не можна, бо ніхто не повірить?

І коли старий зник, я вже навіть не був певен, чи все це справді було, чи вироїлося мені у якомусь дивовижному маренні,

…Цього разу мати звернула увагу на мій стан.

— Стьо-опо-очко! Що це з тобою, синку? Чи, бува, не захворів? — Вона торкнулася губами мого лоба. — Ні, температури, здається, немає. Може, з’їв щось не те?

— З’їв, мамо, усе, що треба. І почуваю себе нормально. Не хворий я. Просто… Просто у школі задали багато. Стомився трохи.