Чак, мабуть, відчув мій настрій.
Він поклав мені на плече свою легку, майже невагому руку і сказав, наче вибачаючись:
— Сьогодні я все-таки не в формі… Ходімо, проведеш мене трохи. Я на метро. А ти там на автобус сядеш чи на трамвай та й поїдеш до свого Печорського моста.
— Ага! — зрадів я. Мені не хотілося отак зразу розлучатися з ним.
Ми вийшли з меморіалу до Лаври й пішли вулицею Січневого Повстання.
— Ну, як там у тебе в школі? Все гаразд? — спитав Чак.
— Та… нормально, — одвернувся й махнув я рукою, намагаючись не виказати свого збентеження. Я б краще провалився крізь землю, ніж став розказувати йому про свої шкільні неприємності, про свою ганьбу, про свої переживання.
Чак більше нічого не сказав, і якийсь час ми йшли мовчки.
— Слухай, а ти «Граф Монте-Крісто» Дюма читав? — несподівано повернувся він до мене.
— Аякже!
Я справді перечитав торік усього Дюма, який був у нашій сільській бібліотеці, — і «Три мушкетери», і «Віконт де Бражелон», і «Королева Марго», і, звичайно, «Граф Монте-Крісто». Мій дід Грицько ще його на графа Монте-Крісло перехрестив. Хоча теж прочитав з великим задоволенням. Дід Грицько усі книжки, які я приносив з бібліотеки, після мене читав.
— Ну, і як тобі? — спитав Чак.
— О! — показав я великий палець.
— То, значить, тобі буде цікаво подивитися на цей будинок. — Чак зупинився біля старовинного будинку з незвично високими довгастими, нагорі закругленими вікнами.
— А що таке? — спитав я.
— Це так звана садиба Іпсіланті. Тут у 1807 — 1816 роках жив легендарний Костянтин Іпсіланті, який боровся проти турецького гніту в Молдові та Валахії (так називалася колись територія сучасної Румунії). Після придушення турками повстання Іпсіланті оселився в Києві. Тут і помер. І похований був у Георгіївській церкві. Пушкін захоплювався його подвигом. А француз де Легард, відвідавши Київ, описав подвижницьке життя Костянтина Іпсіланті у своїх мемуарах. І Александр Дюма потім використав ці сюжети для роману «Граф Монте-Крісто». Отже, можна сказати, що граф Монте-Крісто вийшов і пішов мандрувати по світу з оцього київського будинку. Вулиця Січневого Повстання, 6. Майже проти станції метро «Арсенальна».
Вражений, я дивився на незвичайний будинок. Скільки разів я проїздив повз нього й не знав, що це за будинок!
Оце здорово!
Ну й здивується мій дід Грицько, коли я розповім йому про це!
Граф Монте-Крісто, можна сказати, жив у Києві! Ну! У Києві, де живу тепер я.
— Значить, до завтра, Стьопо? Бувай здоровий! — Чак поплескав мене по плечу й пішов до підземного переходу.
— До завтра, — ще не отямившись, кивнув я.
РОЗДІЛ VIII
Знову базар. Побачення через тридцять років. «Поможи мені, Стьопо!» Я іду в гестапо.
І от завтра — уже сьогодні.
Я біжу від тролейбуса до скверика біля цирку, і серце моє тривожно б’ється — чи не трапилося, бува, щось із Чаком. Чи е він, чи є?.. Є!
Сидить. Усміхається. І старечі зморшки його на щоках розгладжуються від тієї усмішки,а біля очей на скронях збираються у променисті пучечки.
— Здрастуй, Стьопо! Сідай, друже мій дорогий! — Він ніжно обіймає мене за плечі. — Сама доля, видно, послала мені тебе, щоб перед останньою своєю репризою зняв я з душі тягар, який висів на ній стільки років. І як це я вгадав тоді в цирку, що саме ти той, хто зможе мені допомогти! Ну, гаразд… — Усмішка згасла на його обличчі, він зітхнув. — Для тебе, Стьопо, війна — Велика Вітчизняна — така ж давня історія, як і Жовтнева революція, як і дореволюційний час, де ми з тобою вже побували. Та й то сказати — сорок з лишком років від її початку… А для мене — ніби вчора була ота ніч двадцять другого червня, коли я прокинувся вдосвіта од вибухів, не розуміючи, що це таке (гітлерівці ж почали з того, що скинули бомби на наш Київ). І в сонячний недільний ранок ще нічого не розумів. Того дня мало відбутися відкриття Центрального київського стадіону. Я був завзятим болільником і збирався піти на зустріч наших київських динамівців з армійцями. Але… Я пішов не на матч, а на фронт. Я тобі казав, що у громадянську воював у Щорса. Був командиром взводу кулеметників кавалерійського полку. І от ця спеціальність через двадцять років мені згодилася. Брав я участь в оборот Києва. Поранений, попав у полон. Був у страшному Дарницькому концентраційному таборі військовополонених. Утік. Мати моя ще була жива тоді. Дома перевдягнувся і приховав від окупаційних властей, що командиром воював проти фашистів. Для них я був артист цирку, який згорів у перші дні окупації. Влаштувався працювати вантажником на вокзалі. Згодом зв’язався з підпільним Залізничним райкомом, яким керував Олександр Сидорович Пироговський… Він загинув за місяць до. визволення Києва. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Наш Залізничний райком був основною базою для підпільного міськкому партії при створенні партійного підпілля в Києві. Особливо у найтяжчий, початковий період фашистської окупації. Ми випускали антифашистські листівки, зведення Радінформбюро, вчиняли диверсії: псували паровози, виводили з ладу колії, одного разу пустили паровоз на розведений поворотний круг, чим перервали на кілька місяців роботу депо Київ-Московський. Потім пустили під укіс військовий ешелон з гітлерівцями на перегоні Дарниця — Бровари. Про це можна довго розповідати. Страшний, буремний і трагічний то був час — ціле окреме життя. Для скількох друзів і товаришів моїх воно тоді обірвалося! — Чак на хвилину замовк, сум оповив його очі.