— Дурні! Психоненормальні! — зневажливо сказала Туся. — Не звертай на них уваги.

І, взявши свій портфель, вона гордо вийшла з класу.

Легко сказати — не звертай уваги. Я б не звертав, якби мене не чіпали.

Я стояв у коридорі біля вікна і жував собі свій сніданок — хліб з салом. Я змалку люблю чорний хліб з салом.

І раптом почув гучний, на весь коридор, голос Ігоря Дмитрухи:

— О! Жує безперестанку, а худіший за таранку! Це від кохання. Кохання сушить. І одразу:

— Га-га-га! — Валера Галушкинський.

—Ги-ги-ги! — Льоня Монькін.

— Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — Спасокукоцький і Кукуєвицький. І Монькін козлячим голосом противно заспівав:

Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края…

І всі знову дружно зареготали.

Підлий Монькін! Він же сам писав на уроках Тусі записочки, які вона рвала, не відповідаючи.

Кусок застряв у мене в горлі. Ну що їм від мене треба?..

За вікном, між цеглинами підвіконня, — не знати, як і висіялися тут, на другому поверсі, — тріпотіли на вітрі кілька зелених травинок.

«Весел-зілля… Сміх-трава…»—згадав я. Ех! Як би вони згодилися мені зараз, оте весел-зілля, ота сміх-трава! А може, все-таки є вони на світі? А чому б ні? Скільки тих трав цілющих й життєдайних в природі! Ціла народна медицина існує на них. Баба Горпина з нашого села не лише в районі, а й в області відома. Скількох людей на ноги поставила. Навіть мій дід Грицько, скептик і глузій, ніколи баби Горпини не зачіпав, ставився до неї шанобливо й з повагою. «Надія єдина — то баба Горпина, під стріхою в неї уся медицина», — казав дід Грицько. Справді, під стріхою в баби Горпини висіли десятки, якщо не сотні жмутиків різних висушених трав. Вона ходила по лісах та луках весною, влітку і восени, аж до снігу, і збирала їх у окремі маленькі мішечки. Я сам чув, як вона казала, що в природі є все, що треба, — абсолютно від усіх-усіх хвороб… Треба тільки вміти знайти.

То чому б не бути в природі весел-зіллю, сміх-траві? Просто люди ще не знайшли їх або, може, загубили їх секрет. Вірив же Рудий Август. Казав же про якогось діда, старого Хихиню з Куренівки… А чому обов’язково думати, що це вигадки, теревені? А якщо правда…

Після уроків, навіть не заходячи додому (їсти мені не хотілося), я пішов на схили, до Лаври, до меморіалу. Я часто ходив сюди. Я дуже люблю ці місця. Тато каже, що ці схили унікальні, що таких схилів нема в жодному ареалі світу (по-моєму, він повторює слова свого шефа, член-кора Івана Михайловича, який перетягнув його до Києва, але я згоден з ним).

До меморіалу тато привів нас у перший же день, як ми приїхали. Він водив нас по великій території меморіалу і все показував з такою гордістю, наче він сам це усе зробив. Ми з мамою і з дідом Грицьком ходили тихі й зачудовані. Навіть завжди балакучий дід Грицько примовк і тільки цокав язиком.

Та й важко було не цокати. Поруч з тою велетенською сріблястою постаттю Вітчизни-матері, що високо вгору здіймала щит і меч, відчуваєш себе маленькою-маленькою комашкою.

А ті скульптурні групи у півтемряві бетонних коридорів, а величезна чаша з вічним вогнем, а площадка з бойовою технікою…

Я йшов нескінченними алеями та сходами і раз у раз нахилявся й зривав якусь травинку, підносив до рота й жував. Ні в кого й підозри не могло виникнути. Хто не брав у рота травинку!..

Ви, звісно, можете сміятися, але всі, навіть найвидатніші, відкриття робилися випадково. Є навіть такий науковий метод проб і помилок. Тобто пробує-пробує людина, помиляється-помиляється, а потім — гульк! — і відкриття.

От і я пробував. У буквальному розумінні. Через півгодини я вже так напробувався, що в мене щелепи зводило. А сміху не було. Ні грама (як каже мій тато). Ні, так я стану коровою, ремиґати почну, а сміх-трави не знайду.

І раптом…

— Стьопо!..

Я підвів голову і аж спіткнувся від несподіванки.

Передо мною стояв… Чак.

— Здоров! Ти диви!.. Оце зустріч! А я саме щойно про тебе думав. Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумієш, учора я себе дуже погано почував. Не хотів тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулиці не той… Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вісімдесят… Але одлежався, ліків наковтався і — нічого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш?

— Нічого. — Я так зрадів зустрічі з Чаком, що мені можна було нічого й не пояснювати, я цілком природно усміхався. — Все нормально.

— Ти прямо з школи?

— Ага.

— І не обідав?

— Я ще не хочу… Я дуже люблю ці місця.

— Правда? Гарно тут. — Чак задумано подивився удалечінь. — А я теж прийшов… Війна згадується. Окупація… Я тобі вчора обіцяв розповісти. Якщо зустрінемося… Ну от, зустрілися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га?

У мене швидше забилося серце.

— Авжеж! Звичайно!

— Тільки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обідав, і уроків не робив. А завтра о четвертій. Біля цирку, там же. Гаразд?

— Ну… гаразд, — трохи розчаровано мовив я. Мені хотілося зараз, негайно. Але… нічого не вдієш.