— Скажіть, — насмілився спитати я тихо, — а що сталося з отим майстром… Йосипом… балмалухе?

— Загинув. У Бабиному яру… — Чак зітхнув. — Не зміг виїхати з Києва. Тітка його («наречена Мохомовеса», пам’ятаєш?) була дуже стара, за дев’яносто, з дому вже не виходила. Розстріляли німці… Майже сто тисяч… Той страшний день двадцять дев’ятого вересня забути не можна… Нескінченним потоком тяглися люди вулицями Києва: по Жаданівський, повз базар, по Дмитрівській, по Лук’янівці, туди, на Сирець — молоді, старі, діти… Немічних везли на тачках. Молоді йшли і сміялися, не знаючи, що на них чекає… А потім залунали кулеметні черги в Бабиному яру… Скільки людей загинуло! І мирних жителів, і військовополонених. Не обійшла біда й підпілля нашого. Особливо під час масових арештів улітку сорок другого, коли в підпілля проникли провокатори. Тоді були заарештовані секретарі Шевченківського, Жовтневого, Московського райкомів партії, багато членів міськкому.

Нашому Залізничному райкому завдяки вмілій конспірації вдалося зберегти своїх людей. Але був відданий суворий наказ: надзвичайна обережність, жодного ризикованого кроку, «ризикуючи собою, ризикуєш товаришами, навіть не сказавши ні слова, своїм провалом ставиш під удар тих, з ким контактував…»

І от одного дня осені сорок другого я мав зустрітися на Євбазі із зв’язковою, щоб передати їй пакет з листівками. Листівки лежали всередині акуратної в’язанки дров, скрученої дротом. Я спеціально робив такі в’язанки «з секретом»: у полінцях випилював схов для листівок. У крайньому випадку завжди можна кинути полінце в піч. І передача в’язанки на базарі зв’язковій не викликала ніякої підозри — я продаю, вона купує. Дрова тоді в Києві продавалися на базарах маленькими в’язанками! І їжу готували, і опалювалися тільки дровами. У тих будинках, де не було плит, ставили «буржуйки» або маленькі плитки. Ідеш, було, Києвом і бачиш: стоїть великий кількаповерховий будинок, і з багатьох вікон, наполовину фанерою замість вибитої шибки «засклених», витикається в кватирку труба, з якої клубочиться дим.

Так от… Пішов я, значить, на Євбаз. У руках в’язанка з «секретом». Іду по базару. Вже й зв’язкову свою бачу. Стоїть, тримаючи в руках тарілку з вареним цукром, — плиточки такі брунатні, пів сірникової коробки завбільшки. Тоді ж цукру не було, чай пили або з сахарином, або вприкуску з отакими плиточками, десять карбованців штука. Одна плиточка на всю сім’ю. Іду, значить… Бачу, біля фонтана сидить на землі якийсь дід з бородою, в руці у нього лялька, на пальці надіта (як у ляльковому театрі це робиться), і він з нею розмовляє. Щось їй каже, а вона йому відповідає. Враження таке, що сама лялька говорить. Ну, я відразу зрозумів, що це чревовіщання. А люди, які діда оточили, дивуються, сміються.

Придививсь я, прислухався, і серце моє болісно стиснулося. Це був Стороженко. Петро Петрович Стороженко. П’єр. Той самий клоун П’єр, завдяки якому я зв’язав своє життя з цирком, сам став клоуном.

Я не бачив його тридцять років. Навіть не думав, що він ще живий. Але то був він. Роки змінили його. Він став наче менший, полисів, в нього була борода, але я впізнав його…

Та все-таки в серце закрався сумнів: а що, як я помиляюся? Скільки ж років минуло! І, хоч ішов на завдання, я не міг пройти мимо. Він якраз закінчив свою «виставу». В шапку посипалися дрібні гроші. Він мовчки кивав, дякуючи… От зараз він підніметься і зникне, може, назавжди.

І я відважився…

— Тереза… — сказав я тихо. Проте він почув. Він повернув голову і зустрівся зі мною поглядом. Кілька секунд ми дивилися один одному у вічі. Він напружено згадував (я ж був тоді дванадцятирічним хлопчиком, а тепер мені було сорок два), і враз зморшки на його чолі розгладилися, обличчя освітилося усмішкою — він згадав, він упізнав мене. Безперечно, це був П’ер. Це був Стороженко.

— А… — радісно почав він.

І раптом… Він з’явився так несподівано, цей здоровенний поліцай у чорній формі з сірими обшлагами, наче з-під землі.

— Вставай!—рвонув він за плече Стороженка. — Вставай! Ну!

Стороженко розгублено глянув на поліцая, потім на мене.

— Що? За що?

— Там розберуться! Ходімо! Ну!

Стороженко знову розгублено глянув на мене, шукаючи підтримки і захисту (по всьому видно було, що він щиро не знав за собою вини і не розумів, чого його забирають).

Але… У мене у в’язанці були листівки. А за кілька метрів стояла зв’язкова. Вона теж могла виказати себе, якщо б мене затримав поліцай. Я не мав права ризикувати.

Я одвернувся і, удаючи, наче не знайомий з ним, пішов геть. Мені здавалося, що спину мені пропікає його вражено-докірливий погляд. Одійшовши, я обернувся. Поліцай запихав Стороженка у чорний «опель-капітан», що стояв на розі, біля кінотеатру. Більше я вже ніколи не бачив Стороженка. І все життя пекло мені під серцем від згадки про нього, про те, що він помер, думаючи, ніби я просто злякався і, рятуючи власну шкуру, навіть не спробував заступитися за нього, видерти його з поліцаєвих рук.