— Будьте сьогодні в цирку, П’єр, — сказала вона. — Тоді я не боятимусь. Сховайтеся десь до вистави… А тепер ідіть! Зараз прийде сюди Анем. Ідіть, благаю вас! Я не хочу, щоб він вас вигнав. Мені треба, щоб ви були сьогодні в цирку. Чуєте? Треба! Ідіть!

— Добре, Терезо, добре! Я вже йду. Борони вас боже! — він перехрестив її, потім поцілував руку і, тільки тепер, видно, згадавши про Чака, обняв його за плечі й повів з кімнатки.

Тільки-но встигли ми вийти, як у кінці коридора почувся різкий, гавкаючий голос:

— Щоб через п’ять хвилин було! Ясно? Не буде — вижену!

— Анем! — Стороженко схопив Чака і, притиснувши його до себе, сховався за виступ стіни.

Добре, що мені не треба було ховатися, бо сховатися вже було б ніде.

Коридором, по-качиному перевалюючись, швидко йшов маленький опецькуватий чоловік з круглим, подзьобаним віспою обличчям.

Без стуку, хазяйським рухом рвонув він двері мадемуазель Терези і, хряснувши ними, зник.

— Нічого не поробиш, — зітхнув Стороженко, — доведеться потерпіти… Справа надто серйозна. А ти, хлопче, може, підеш додому? — ніжно погладив він Чака по голові.

— А… можна мені залишитись? — благально звів очі на нього Чак.

— Дивись… Як можеш — лишайся. Тоді ходімо, — і він повів Чака якимись закутками, поки не опинилися вони в комірчині з заґратованим віконцем, де у безладді валялося різне поламане циркове причандалля.

— Доведеться отут перебути. Сюди вже ніхто не зазирне. Вмощуйся на оцій трійці зручніше. Чекати доведеться довгенько.

Вони сіли на поламаній трійці, як її назвав Стороженко (це така підставка, подушка для ікарійців, тобто циркачів, які, лежачи на спині, ногами підкидають і ловлять своїх партнерів). — Скажіть, — тихо спитав Чак, — чому мадемуазель Тереза мусить так ризикувати? Га?

— Ех! — зітхнув Стороженко. — Чому-чому? Є тут у нас один «покровитель», який цирком захоплюється. Павлин Іудович Голозубенецький. Біржовий ділок. Спекулянт. Страшна людина. Не цирк йому потрібен, не мистецтво циркове, а «сильні» почуття. Щоб була смертельна небезпека. Смертельні номери замовляє. За це платить гроші. За те, що жертвує на цирк, йому подавай жертви… Він з тих людей, які відчувають насолоду, дивлячись на чужі муки й страждання, з тих, які, спотикаючись, біжать дивитися на катастрофу, на нещасний випадок, які, роззявивши роти, стоять біля самісінької шибениці під час страти… Два в нас у Києві Іудовичі. Один — начальник Київського військового округу генерал від артилерії Микола Іудович Іванов, другий — оцей — генерал від спекуляції Павлин Іудович Голозубенецький. І цей, другий, страшніший за першого…

Стороженко ще щось говорив Чакові, щось розповідав… Вони досить довго сиділи у комірчині. Але я чи то не дуже уважно слухав, чи ті розмови здалися мені не такими вже й значними порівняно з тим, що мало відбутися, бо я їх якось не запам’ятав. Я квапив час, і він минав для мене швидко.

І от уже Стороженко підвівся:

— Ходімо. Скоро початок. На гальорку підемо, там на нас ніхто не зверне уваги.

І знову він повів Чака якимись закутками, якимись сходами то вгору, то вниз і нарешті вивів на сходи, що вели на гальорку.

Цирк сяяв вогнями.

На гальорці товпилися прості люди, робітники у косоворотках, ситцевих сорочках, дівчата-служниці у квітчастих хусточках, нижні чини, тобто солдати.

А внизу «чиста публіка» виблискувала діамантами на ошатних сукнях, золотими ґудзиками на віцмундирах, еполетами й орденами.

— Дивись, он він, у губернаторській ложі, — здавленим голосом промовив Стороженко.

— Хто? — не одразу збагнув Чак.

— Павлин Голозубенецький…

Прямо проти форгангу, тобто виходу артистів на арену, було дві ложі. Праворуч, як мені пояснив потім Чак, генерал-губернаторська, ліворуч — губернаторська.

Генерал-губернаторська була порожня, а в губернаторській, поклавши на оббитий червоним оксамитом край ложі павукасті, з тонкими пальцями руки, сидів кощавий, сутулуватий, з обтягнутим, як у мерця, черепом довгань.

Маленькі, глибоко й близько посаджені олов’яно-білі очі, в яких зовсім не видно було зіниць.

Верхня губа закоротка і не прикривала передніх зубів, що робило його схожим на ховрашка.

Огидний, страшний тип.

Я спеціально підлетів ближче, щоб добре роздивитися його.

І повернувся назад на гальорку.

Заграв оркестр. Із-за форгангу вибігли дванадцять уніформістів у червоних, з позументами костюмах, вишикувалися у дві шеренги обабіч виходу.

Вийшов шпрехталмейстер у чорному фраку з білою манишкою і прокричав гучним голосом початок вистави

Знову заграв оркестр. І почалося.

Я не буду переказувати всю виставу. Це довго. Вистава була не з двох, як тепер, а з трьох віддалень, з двома антрактами.

Виступали і наїзниці сестри Лобе, і комік-звуконаслідувач Вестман, і «літаючі люди» Альберто («п’ять персон», як оголосив пшрех), і «американський автомат — моментальна фотографія» брати Манц, і японський жонглер Тасуноске, і група дресированих коней Кіссо (яких ми бачили зранку на репетиції), і танцюрист Миша Пергаменцев, і комічна пантоміма «Директор кафешантану», і музична кобила Тігретто, яку виводила мадемуазель Мадіган, і багато іншого.