— Порядок! Ходімте.

Вони зайшли у службовий хід, знову піднялися сходами, проминули коридор з багатьма дверима і біля одних дверей зупинилися.

Стороженко помітно хвилювався, навіть у напівтемряві видно було, як він зблід.

З дверей напроти вийшло кілька чоловік у лискучих, з блискітками трико.

Найвищий, чупринистий, усміхнувся до Стороженка:

— А-а, це ти? Знову? Салюто! Гляди не нарвись на Анема. Він десь тут ходить.

— Граціа! Дивитимусь! — кивнув Стороженко і, коли вони пройшли, шепнув Чакові: — Повітряні акробати «Літаючі люди Альберто».

Потім нервовими рухами розв’язав, розкрив круглу картонну коробочку, вийняв з неї знайому вже мені каструлю, нахилившись, щось над нею поробив і передав Чаку.

— Візьми. І подаси мені потім, коли я скажу. Будеш у мене сьогодні асистентом. Добре?

—Він якось непомітно почав уже називати Чака на «ти», виявляючи цим, мабуть, свою приязнь і довіру.

І далі хвилюючись, Стороженко нарешті перевів подих і легенько постукав у двері.

— Заходьте! — почувся зсередини тихий жіночий голос. Стороженко прочинив двері, встромив туди голову і тонким жартівливим голосом проказав:

— Ку-ку!

— А-а, П’єр… Заходьте!

— Я не один. Зі мною асистент. Дозвольте показати вам репризу.

— Будь ласка! Прошу!

Я зазирнув у двері.

У маленькій кімнатці біля туалетного столика з круглим дзеркалом сиділа струнка молода жінка у барвистому шовковому халаті, гарна, з тонкими рисами обличчя, з великими чорними очима, глибокими, як безодня.

Стороженко, а за ним і Чак зайшли у кімнату.

— Алле! — обернувся до Чака Стороженко, артистичним жестом одкидаючи назад руку. Чак подав йому каструлю.

— Шановна публіко! Сьогодні на базарі я купив каструлю. Звичайну порожню каструлю. Дивіться!

Він підняв угору каструлю, перевернув її, показуючи, що вона порожня. Потім закрив її кришкою.

— Прийшов додому… одкриваю… Ап!

Він різким рухом зняв кришку — у каструлі лежало три свіжі червоні троянди.

Стороженко опустився на одне коліно і подав троянди мадемуазель Терезі.

«Ага! Ясно! — подумав я. — Ясно, чого він захекався. Бігав купувати квіти. Не хотів, щоб Чак це бачив».

Я помітив, що поряд з цирком, за готелем «Континенталь», у третьому номері був магазин квітів «Флора», а навпроти, у четвертому, поряд із залом «Скетінг-рінг», магазин квітів «Парма». В один із них Чак, мабуть, і забіг.

Мадемуазель Тереза взяла квіти і мовчки граціозним рухом вдячно схилила голову.

Стороженко підхопився.

— Та це ще, шановна публіко, не все! Захотів я зварити борщу. Одкриваю каструлю…

Стороженко знову різким рухом зняв кришку, пролунав вибух, фейєрверком сипонули іскри бенгальського вогню, бабахнуло вдруге, і з каструлі полетіло вгору різноколірне конфетті.

Клоун, наче з переляку, гепнувся, сів на підлогу.

Тереза засміялася.

— Ну як? — підводячись, з надією спитав Стороженко.

— Добре, П’єр, добре. Гарна реприза. Я думаю, тепер вас візьмуть.

Тереза сміялася, але очі в неї були сумні. Стороженко помітив це.

— Що з вами, Терезо?

— Нічого, — спокійно відповіла вона.

— Що з вами, скажіть? — Стороженко підійшов до неї майже впритул і поклав їй руки на плечі. — Ви ж знаєте, мене не можна обманути…

Вона дивилася на нього своїми великими бездонними очима і мовчала. — Що сталося?

І враз вона опустила голову і притулилася щокою до його грудей. — Я… я боюсь, П’єр… — Що? Чого?

— Сьогодні я вперше виступаю на трапеції над ареною з дикими звірами. Без сітки. — Ну?! Нащо?! Для чого?! — Анем сказав… Павлин вимагає… — Не слухайте! Не треба! Відмовтеся! Прошу вас.

— Не можу. Ви ж знаєте. Не можу… Взагалі-то я ж нічого не боюсь, ви ж знаєте… Я не боюсь висоти, я не боюсь хижаків… Я нічого не боюсь, П’ер… Але… але єдиному вам признаюсь; я з дитинства боюсь собак. Після того як мене малу покусала вівчарка. Я їм не вірю. А в Естмана; крім левів, тигрів, ведмедів, ще й доги. Треба ж… — Я піду до Анема. Я поговорю з ним… Я… — Це безумство. Він же ніколи не візьме вас після цього. — Дарма. Я все одно піду. Я не допущу. Я…

— Я забороняю вам! — В очах її була невблаганність. — Я пересилю себе. Ви ж знаєте, П’ер, якщо я не виступлю сьогодні, я втрачу кураж. Ви ж знаєте, що це для нас значить. — Знаю… — зітхнув він, здаючись. Вони говорили, зовсім забувши про Чака, наче його й не було в кімнаті. Чак стояв біля дверей, не наважуючись ні сісти, ні вийти з кімнати. «Для чого цей клоун брав його з собою? — подумав я. — Він же спокійно міг обійтися в своїй репризі й без асистента. Щоб проніс повз швейцара коробку з каструлею? Чи, може, тому, що не наважувався сам зайти до Терези? Треба було, щоб хтось був поруч, байдуже хто…»

І я згадав раптом руду Гафійку Остапчук із сьомого класу, згадав, як я хотів колись піти до неї, але не наважився сам і підбив дружків своїх, Василя й Андрійка, і як я не знав, куди очі ховати від солодкого соромливого щему, мовчки дивлячись, як викаблучуються перед Гафійкою хлопці, а вона сміється-заливається й зиркає на мене веселим оком… І дорослі, виходить, як діти…