Коли вони вийшли на вулицю, Стороженко сказав Чакові:

— Чудова людина! З робітників. На «Арсеналі» працював. А в 1905-му в Шулявській республіці брав участь. Жив він на Шулявці, на Маріїнський. Після того на «Арсенал» уже вороття не було. Захопився піротехнікою і от… Майстер виключний. Ювелір. Віртуоз. Я його ще з дитинства знаю. Жили поряд…

Я уважно придивився до Стороженка і чи не вперше побачив, що він досить-таки літній уже, років за сорок, мабуть.

Підійшовши до цирку, він знову нерішуче затупцяв на місці, чи то роздумуючи, чи не наважуючись іти далі. Нарешті зітхнув і сказав Чакові:

— Знаєте… знаєте… я вас от що попрошу. Ви, друже, візьміть оцю коробку, підійдіть до швейцара і скажіть, що ви… що це капелюшок… для мадемуазель Терези… Запам’ятали? Що ваша мати просила передати його мадемуазель Терезі. Тільки у власні руки, неодмінно у власні руки… тільки… Розумієте?

— А ви? — здивовано звів на нього очі Чак.

— А я… А я через хвилину зайду. Ви мене почекаєте у фойє на другому поверсі. Розумієте… — він зітхнув і одвернувся, — мене наказано ні з якими. пакунками у цирк не пускати. А швейцар такий, як пес на ланцюгу. Тому я й попросив вас… Ще без нічого — так-сяк, а з пакунками — категорично. Я їм набрид своїми атракціонами. Розумієте?

— Я розумію, розумію, — ніяковіючи від співчуття до нещасного колишнього клоуна, пробелькотів Чак, узяв круглу коробку і пішов до дверей цирку. Я, звичайно, за ним.

Величезний, мов гора, швейцар з рудими, як у рисі, бакенбардами незворушним ідолом став на порозі, коли Чак відчинив двері.

— Що?

— Мені… от… капелюшок для мадемуазель Терези… мати просила… — затинаючись, промовив Чак.

— Давай передам, — басовито долинуло згори.

— Ні-ні.. велено у власні руки… у власні руки тільки!

— Гм!.. — невдоволено гмикнув швейцар. — Ну, проходь! Тільки недовго там.

Чак шмигнув у двері. Я — за ним.

Проминувши напівтемне фойє першого поверху, ми піднялися такими ж напівтемними сходами на другий.

Тут було світліше.

Двері у зал були прочинені, і з арени лунали різкі, наче постріли, удари шамбер’єра (циркового батога) і глухий кінський тупіт.

Чак, а за ним і я зазирнули в зал.

Кремезний чоловік у білій сорочці й червоних штанах, заправлених у високі кавалерійські чоботи, стояв з довжелезним шамбер’єром посеред арени, а круг нього бігали по колу сліпучо-білі красені-коні з пухнастими китицями із страусового пір’я на головах.

Згори, з-під ажурного купола, крізь скло навскоси падав на арену широкий сніп сонячного проміння, і коні раз у раз вбігали й вибігали з нього, на мить стаючи срібно-золотистими, наче загоряючись, а потім пригасаючи.

Серце моє завмерло від захвату.

Я страшенно люблю коней. По-моєму, це найгарніші й найрозумніші тварини в світі. Як жаль, що їх так потіснила в селі техніка. Коней в нас у колгоспі було мало, всього четверо. Чорний, старий, завжди похнюплений Мишко, сіра кощава Елла, гніда, чогось завжди линюча Манька і чалий, з білою зіркою на лобі Зорик.

Не було для мене більшої втіхи, як тоді, коли конюх дядько Конопля дозволяв запрягти котрогось із них і кудись поїхати — чи води одвезти в бригаду, чи гній вивезти. Я підстрибом біг у конюшню по хомут, поспішаючи і крекчучи від натуги (бо важкенький же!), надівав його коневі на шию і, допомагаючи собі коліном, засупонював, а кінь форкав і гаряче дихав мені в обличчя, іноді доторкаючись до мене теплими оксамитними губами. І така мені була невимовна насолода від цього, що аж дрібненько тремтіло біля пупа.

І зараз, дивлячись на арену, я теж відчув оте солодке тремтіння.

— Гарно! Правда? — обернувся до мене Чак. Уперше за весь час подорожі в минуле заговорив він до мене. Я так звик до своєї невидимості, що навіть здригнувся від несподіванки.

— Гарно! — повторив Чак. — Без коней тодішнього цирку і уявити собі не можна. Власне, цирк і почався з коней, коли у 1780 році кавалерійський капрал у відставці Астлей побудував у Лондоні амфітеатр і почав давати в ньому вистави школи верхової їзди.

— А до того що — не було циркачів? Ні клоунів, ні акробатів? — якось навіть розгублено спитав я (невже могли жити люди колись без циркачів?).

— Та ні. Артисти були. І акробати, і клоуни. Тільки не називалися вони клоунами. Це я про сучасний цирк, стаціонарний, кажу, до якого ми звикли. А артисти були. З найдавніших часів. Ще за Київської Русі. Скоморохами називались. У Софійському соборі навіть фреска є. Стривай, — насторожився раптом Чак і прислухався. — Здається, він уже йде. Слухай, тепер будь уважний. Я потім не зможу з тобою побалакати. Запам’ятай! Коли він скаже мені: «Вийди!» і я вийду (це буде потім під час розмови з Рудим Августом, запам’ятай!), ти не йди за мною, розумієш, не йди. Залишся і послухай, що скаже йому Август. Це дуже важливо, дуже, розумієш!

— Розумію. А чого ж?! Розумію.

Обличчя Чака враз різко змінилося, очі його вже не дивилися на мене. Я обернувся. Від сходів, накульгуючи, швидко йшов Стороженко, трохи захеканий і ніби зніяковілий.