— О! — раптом сказав він, наче йому несподівано спала на думку геніальна ідея. — Ви знаєте, друже мій дорогий, ми з вами зараз зайдемо ще до одного майстра. Потрясаючого майстра. На хвилину. Якщо вже показувати номер, то треба, щоб було ефектно. Правда?

— Правда, — охоче погодився Чак. Він розумів хвилювання колишнього клоуна і співчував йому.

— Це зовсім близько. На Лютеранській, унизу. Пройдемо трохи Мерингівеькою і все, — Стороженко наче вибачився перед Чаком.

Вони звернули на вулицю проти цирку.

Я її одразу впізнав. Це ж вулиця імені Заньковецької! Майже всі будинки ті ж самі, що були й тоді. Хіба що крім одного, у глибині, проти вулички, котра веде до театру Соловцова (тобто імені Івана Франка).

Саме на цей будинок і вказав Стороженко Чакові, коли вони минали його.

— Отут я теж трохи працював. В естрадному театрі «Аполло». У трупі Марморіні. «Живі скульптури». Зевсом був, Громовержцем, — гірко усміхнувся він. — А потім хазяїн вигнав мене. За те, що я заступився за бідну дівчинку з кордебалету, яку він переслідував. «І полетів божественний Зевес в брудну калюжу з голубих небес…»

Вони вийшли на Лютеранську (тепер це вулиця Енгельса) і, перетнувши її, наблизились до шостого номера. Це відомий тепер у Києві будинок. На ньому прикріплена меморіальна дошка, бо тут жив у 1914 році великий пролетарський письменник Максим Горький.

А тоді у розцяцькованій вітрині першого поверху привертав увагу яскравий рекламний щит:

«Піротехнічна лабораторія Ф. І. Смирнова.
Кращі в Росії фейєрверки.
Перше в Росії виробництво витончених паперових виробів для котильйону.
Ордени, тури, шапочки, віяла, паперові квіти, конфетті, серпантин, гірлянди для прикрашання залів і т. д. і т. п.
Моделі всіх новинок, що з’являються за кордоном, негайно одержуються мною, тому моє виробництво ніколи не відстає від закордонних фабрик.
Ціни поза всякою конкуренцією, оскільки все робиться на місці».

Поки я читав цю рекламу, Стороженко і Чак уже відчинили двері і зайшли в лабораторію. Я ледве встиг ускочити, щоб двері не зачинилися зовсім.

Піротехнічна лабораторія Ф. І. Смирнова мала надзвичайний химерно-святковий вигляд. Зі стелі звисали барвисті різноколірні паперові гірлянди, всі стіни були завішані найрізноманітнішими паперовими квітами — й дуже схожими на живі, і якимись казковими, яких, мабуть, і в природі нема.

За величезним столом, на якому височіли купи кольорового паперу, спіралі дроту і безліч якогось причандалля, сидів дуже гарний сивий чоловік з несподівано чорними бровами і чорними, по-молодецькому закрученими догори вусиками, у білій накрохмаленій сорочці, з краваткою-метеликом. Він був зовсім не схожий на майстра.

Побачивши Стороженка, Смирнов підхопився, радісно усміхаючись.

— О! Кого я бачу! Салют на честь дорогого гостя! — Він схопив зі столу величезну картонну «цукерку», за щось смикнув, і «цукерка» оглушливо вибухнула, викидаючи в повітря хмару конфетті, яке барвистим снігом посипалося на голови Стороженка і Чака.

Потім Смирнов швидко підійшов до Стороженка і поривчасто обняв його:

— Здрастуй, дорогий П’єр!

— Здрастуй, Федоре Івановичу, здрастуй!

— Де ж це ти пропадав? Чого зник? Чого не з’являвся?.. Ну, як справи? Як… — Смирнов швидким поглядом окинув благенький латаний костюм Стороженка і враз спохмурнів. — Ех! Ну що ж ти… Ну хіба ж так можна? Ну…

— Все в порядку, Федоре, — густо почервонів невдаха-клоун. — Не хвилюйся. Все гаразд…

— О, проклятий світ, що примушує бідувати таких людей! О, мерзенне суспільство продажних душ! — пристрасно, з обуренням вигукнув Смирнов і враз застиг, глянувши на Чака. Мабуть, уперше зрозумів, що вони не самі.

— Не хвилюйся, Федоре, це свій… — заспокоїв його Стороженко. — Наш брат, пригноблений. Учора довелось рятувати його від поліцейського синочка Слимакова.

— А-а! — приязно усміхнувся до Чака Смирнов і простяг йому руку. — Радий познайомитися.

Чак ніяково усміхнувся, потискаючи руку цій незвичайній людині.

— Я до тебе, Федоре Івановичу, в одній невеличкій справі… — явно переборюючи себе, почав Стороженко (мабуть, він був гордий і не любив нічого просити навіть у друзів). Соромлячись Чака, він обняв Смирнова за плечі й стиха, майже пошепки почав йому щось пояснювати.

— Про що мова! Нема питань! — вигукнув Смирнов і заметушився по лабораторії, вишукуючи якісь картонні коробочки, трубочки, пакунки.

— Оце візьми! Оце…Оце… — приказував він, раз у раз соваючи Стороженкові якусь річ. — 3 цим обережно, вибухає при найменшому натисненні в оцьому місці…

— Спасибі… Спасибі… Спасибі… — кивав головою Стороженко. — Я, Федоре, віддячу тобі колись, повір мені…

— Облиш! Це я в неоплатному боргу перед тобою. За радість, яку ти дарував мені своїм талантом. Що може бути радіснішого за справжній веселий щирий сміх! Найлюдськіша радість з усіх радостей людських. «Людині підкоривши все і всіх, бог тільки їй одній дозволив сміх», — сказав Ронсар. Отже, не ображай мене, друже…