Я їх розумів. Може, якби в мене не було моєї таємниці і хтось інший отаке встругнув, я б разом з усіма на нього накинувся.

Але в мене була моя таємниця. І вона не давала мені спокійно сидіти. Вона, як каже дід Грицько, крутила мені дірку в животі. Вона підганяла хвилини, нетерпляче соваючися разом зі мною на парті.

На кожному уроці я тільки й чув:

— Наливайко, не крутись!

— Не крутись, Наливайко!

— Наливайко, чого ти крутишся!

— Перестань крутитися, Наливайко!

Та от нарешті докрутився я до кінця уроків. І — мерщій додому.

Не буду брехати — домашніх завдань виконувати мені не хотілося. Дуже. Страшенно. Хоч плач.

Але я пересилив себе. Я обіцяв Чакові, що прийду тільки після того, як виконаю уроки. І хоч не перевірив би він мене ніколи, але я не міг його обдурити, не міг — і все. До того ж він був такий загадковий, може, й думки вміє читати, хто його зна.

Сів я і, відчуваючи, що в мене аж гірко в роті від тих уроків, почав гризти граніт науки. І поки останнє домашнє завдання не виконав, не встав.

Потім нашвидку пообідав — і гайда на площу Перемоги, до цирку.

Цього разу я прийшов раніше за Чака. Довелося чекати хвилин з десять.

Аж от нарешті з’явилася знайома постать.

— Привіт, Стьопо! Ну як?

— Здрастуйте! Прекрасно! Все гаразд.

— Уроки виконав?

— Аякже! — з чистим серцем признавсь я.

— Ну то що? Продовжимо? Готовий?

— Як штик!

— Ну, тоді — увага! — Чак узяв мене за руку, злегка стиснув — і наче електричний струм пробіг по моїй руці.

В очах у мене потемніло.

Бомм! — ударив у голові дзвін.

І знову зашуміло, загаласувало, зарепетувало навкруги багатоголосо…

РОЗДІЛ VI
Найдовший. Бо дуже багато подій тут відбувається… Піротехнік Федір Іванович Смирнов. Ми йдемо у Гіппо-палас. Мадемуазель Тереза. Смертельний номер. «Не вбивай мене, я відкрию тобі секрет…»

І знову я на Євбазі. Серед вируючого, галасливого, строкатого натовпу дореволюційних людей біля запахущої паруючої «обжерки». І Чак-гімназист тримає мене за руку.

Враз одпустив і подався назустріч Стороженкові, який підводився з-за прилавка, витираючи

тильним боком долоні масні губи.

— Здрастуйте!

— Здрастуйте! Спасибі, що прийшли. Ходімте! — Стороженко підняв із землі круглу, картонну коробку, в яких до революції носили дамські капелюшки (я в кіно бачив).

Вони вийшли з базару і наблизились до трамвайної зупинки.

— Під’їдемо вгору трамваєм, — сказав Стороженко,

Підійшов трамвай.

Я влинув у трамвай слідом за ними.

— Два на один тариф, — сказав Стороженко, подаючи кондукторові два великі п’ятаки.

Кондуктор одірвав од вертушки, що висіла на шкіряній з жовтим мідним затвором сумці, квитки, смикнув за мотузок, протягнений під стелею вагона над штангою з брезентовими петлями для рук. Попереду, у кабіні вагоновода, бемкнуло, задеренчав дзвінок, і трамвай із скреготом рушив.

Трамвай був майже порожній.

Стороженко з Чаком сиділи в фігуристах, сплетених з лози, аж до блиску відполірованих пасажирами і, мабуть, дуже. зручних кріслах, а я витав над ними. Місця вільні були, і я теж міг сісти, але то б нічого не дало. Уперше я відчув досаду на свою безтілесність. Не маючи тіла, я не мав змоги відчути насолоду від сидіння в зручному кріслі біля відчиненого трамвайного вікна. Але я стримався від настійливого бажання стати тілесним. Пам’ятав, що це одразу дуже ускладнить моє перебування в минулому, може зненацька перервати його. А події ж тільки починають розгортатися. І хтозна, може, сьогоднішній день стане вирішальним у розкритті таємниці.

Біля Володимирського собору Стороженко і Чак зійшли з трамвая.

— Звідси підемо пішки, подихаємо свіжим повітрям. Така порода! — сказав Стороженко, ховаючи від Чака очі.

«Еге, погода! — подумав я. — У гаманці у вас, дядьку, погана погода, от у чім річ! Щоб далі їхати, треба ще гроші платити».

Я вже зрозумів, що у дореволюційному київському трамваї були так звані тарифні дільниці — за кожну дільницю плати гроші. Не те що зараз — заплатив п’ятака і катайся в метро хоч цілий день.

А погода справді була чудова. Золота київська осінь. Ботанічний сад аж палав усіма відтінками барв від багряно-червоного до жовтогарячого.

Вони пішли бульваром у бік Бессарабки (до речі, вона називалася тоді площею Богдана Хмельницького).

Минули Другу, а потім Першу київську чоловічу гімназію.

Праворуч червоніла знайома восьмиколонна кам’яниця Київського університету.

У сквері проти нього на місці теперішнього пам’ятника Тарасові Шевченку стовбичив пам’ятник імператору Миколі І.

Внизу вже виднілася знайома будівля Бессарабського ринку.

Праворуч на теперішньому готелі «Україна» горіли проти сонця на даху навколо башти слова: «Паласт-отель».

Спустилися на Бессарабку і звернули ліворуч на Хрещатик. І з майже безлюдного Бібіковського бульвару наче знову втрапили на базар.