— Домовились.

— Ну, тоді бувай!

— До побачення!

Він перейшов вулицю і, піднявшись по східцях, зник у гастрономі.

І лише тоді я раптом відчув і зрозумів, що ж зі мною сталося.

У мене похололо в грудях.

Ой!

Та це ж я щойно був у минулому. У дореволюційному тисяча дев’ятсот дванадцятому році. За клятого царизму, про який я тільки з підручників історії знаю, та з художньої літератури, та з кінофільмів, та з телевізійних передач.

Я безсило знову опустився на лавку. Ноги не тримали мене.

Та що ж це таке? Та хіба ж це можливо? Та хіба ж таке буває?

Це ж тільки в книжках та в кіно люди в минуле потрапляють. А в житті з теперішнього тільки у майбутнє шлях лежить, назад дороги немає. Це всім відомо.

Ой!..

Може, я з глузду з’їхав?

Ні, не вірю! Ненормальні ніколи про себе так не думають. Ненормальні завжди себе абсолютно нормальними вважають.

Значить, гіпноз. Чи щось таке подібне.

Але яка ж сила в тому гіпнозі, чи що воно там таке!

Ну цілковите відчуття реальності. Живе життя та й усе.

Так чітко я бачив і Чака-гімназиста, і колишнього клоуна Стороженка, і прилизаного Слимакова, і майстра Йосипа, і його тітку, і весь отой вируючий базар, і вітрину Бублика-Погорільського, і маленькі трамвайчики, і все-все інше.

Не знаю, скільки я просидів на лавці біля цирку, поки отямився цілком. А привів мене до тями голод. Я раптом відчув, що дуже хочу їсти.

Я схопивсь і побіг на тролейбус.

Всупереч моїм сподіванням, матір застав уже вдома. Але вона була так стомлена і так захоплена своїми клопотами (вона дуже сумлінна, самолюбива і страшенно старається, щоб не пасти задніх на фабриці), що не звернула уваги на моє збудження. Тільки сказала:

— Що ж ти, Стьопочко, бігаєш, синку, голодний? Гляди, зовсім охлянеш.

Мамі я, звісно, нічого не сказав. Та й татові, коли він прийшов, теж. Хіба б вони зрозуміли? Вони б іще, чого доброго, не пустили мене завтра на побачення з Чаком.

Аякже! Щоб якийсь підозрілий дід душу їхньому синочку каламутив! Гіпнозом чи хто його зна чим якісь галюцинації йому навіював!

Єдиний у світі, кому б я міг відкритися, — це дід Грицько. Але дід був далеко, в селі. І я тільки подумки побалакав з ним перед сном: «Отаке-то, бачите, сталося зі мною, ви й не повірите, діду, хоч би лиха якого не приключилося». — «Не бери дурне в голову, а важке в руки», — сам себе заспокоїв я дідовими словами. І заснув.

Мені страшенно хотілося, щоб уже настав завтрашній день. І така нетерплячка гнала мене й уві сні, що мені навіть не приснилося нічого. Тільки заснув, як уже й прокинувся вранці.

У класі мені одразу впало в око, що всі якісь чи то перелякані, чи то схвильовані чимось, — перешіптуються, очі круглі, щоки пашать.

«Ой! — кольнуло мене. —Може, вони про Чака дізналися, про мою з ним мандрівку в минуле». І так мені лячно стало. Але на мене ніхто не звертав уваги, не дивився навіть.

Я почав прислухатись і нарешті второпав, що Лесик Спасокукоцький приніс у клас чутку про якусь таємничу новину. Начебто він випадково підслухав в учительській розмову класної керівнички Ліни Митрофанівни з завучем Вірою Яківною. І в тій розмові йшлося про те, що найближчими днями у їхньому класі щось відбудеться, щось особливе й надзвичайно важливе, бо Ліна Митрофанівна була дуже-дуже схвильована і казала:

«Так, так, я все розумію, це ж така відповідальність, така відповідальність. Я розумію…»

Але що саме мало відбутися, Спасокукоцький не дослухав, бо завуч Віра Яківна його помітила: «А тобі що тут треба?» І він кулею вилетів з учительської в коридор.

— Ех ти, лопух! Не міг сховатися десь і дослухати. Гіпотенуза! — зневажливо картав його Ігор.

Спасокукоцький мовчки зітхав, винувато схиливши набік голову.

«Що ж воно таке на нас чекає?» — губилися в догадках усі.

— Контрольна з математики! — випалила Таня Верба. — Інспекторміськвно! — бліднув, як сметана, Кукуєвицький.

— Щеплення проти грипу. Отакими голками! — перелякано округлив очі Льоня Монькін.

Один тільки я був абсолютно байдужісінький до таємничої новини. Що мені та новина, коли в мене своя таємниця, ще й така, яка їм нікому й не снилася! І про яку ніхто з них (тепер я вже був певен) і гадки не мав…

І так мені зробилося весело, що я не втримався і на перерві, підійшовши до гурту, несподівано заговорив:

— Пара гіпсових венер! Пара гіпсових венер! Одна — Наполеон. А друга — Архімед!

Хтось хихикнув, хтось реготнув, але більшість дивилася на мене ошелешено, нічого не розуміючи.

— Тю! — перебивши мене, вигукнув нарешті Ігор Дмитруха. — Ти що — вчадів? Що ти мелеш?

— От Муха!От дає! — закричав Спасокукоцький.

— Та ну тебе! Тут такі серйозні справи, а він… — вигукнула Тося Рябошапка. І всі дружно накинулися на мене.

— Неподобство! Весь клас хвилюється, переживає, а ти…

Я тільки усміхнувся. Ну що я міг їм сказати?

І я мовчки перечекав, поки вони виговорилися.