Колись тов. Пилипенко надрукував свій літературний держплан, де кожному митцеві і в кожній галузі мистецтва дано було певні рамки. Від цього він не відмовляється й сьогодні. Він ніяк не може зрозуміти, що мистецтво по природі своїй не виносить ніяких рамок і що, коли його й можна назвати «виробництвом», то у всякому разі воно дуже далеко стоїть від машинтресту. Отже, оскільки воно цурається рамок, остільки в ньому і йде анархічна конкуренція. Це — по-перше. По-друге, зріст мистецтва носить завжди стихійний характер, і н а с а д ж у в а т и   й о г о   з в е р х у — ц е   з н а ч и т ь   «з а г у б и т и   й о г о».

Але чи значить це, що мистецтво чуже всякій організації? Нічого подібного! Воно організується і організується саме на ідеологічних (в широкому сенсі цього слова) постулатах, але організується не в апарати, подібні до «плужанського», а   в   і н і ц і а т и в н і   у г р у п о в а н н я,   щ о   в и н и к а ю т ь   с т и х і й н о,   в з я в ш и   з а   п р и н ц и п   і н т е л е к т у а л ь н и й   д о б і р. Тільки такі угруповання живучі, і тільки вони здібні творити мистецтво. Так організовано було всю літературу в «буржуазному виробництві», саме це і є анархічна конкуренція в мистецтві. Так виник «Дзвін», «Русское богатство» та інші «літературні особняки». І саме тому, що вони виникли так, а не інакше, — саме тому вони й були в суспільстві фактором великої ваги. Отже, коли справа йде про пролетарське мистецтво, а не про взагалі ідеологічний центр, то будьте покійні, Сергію Володимировичу: наша молода література припускає перш за все таку от «анархічну конкуренцію». Цей «критерій» ми приймаємо.

— Але як же ви будете гуртуватись, — питає тов. Пилипенко, — по журналах, по професії, по кваліфікації?

— Як завгодно, шановний товаришу: можна по журналах, можна й по професії, можна й по кваліфікації. Справа тільки от в чому: — навколо журналів г у р т у в а т и і справді не можна, але коли якісь літературні сили гуртуються, то, значить, можна. Біля сьогоднішнього журналу «Червоний шлях», припустимо, завтра не утвориться ідеологічно чітке угруповання, а позавтра воно, можливо, й буде. Воно буде тоді, коли зійдуться там співробітники однієї ідеологічної (в широкому сенсі цього слова) установки. Звичайно, не тому будуть ваплітівці, що буде, як кажуть, журнал «ВАПЛІТЕ», а навпаки. Але це буквально нічого не доказує. Це — пробачте! — вбога софістика інтелектуально вбогих людей.

Словом, тов. Пилипенко хоче г у р т у в а т и   п и с ь м е н н и к і в навколо чогось, але це йому ніяк не вдається. І не вдасться, аж поки він не візьметься за організацію звичайних культурних осередків… та і там прийдеться не стільки г у р т у в а т и, скільки направляти й коригувати. Б о   в с я к а   г р о м а д с ь к а   о р г а н і з а ц і я   м о ж е   і с н у в а т и   т і л ь к и   т о д і,   к о л и   в о н а   в и н и к а є   с т и х і й н о. Що ж до мистецтва, то тут і говорити не приходиться. Яскравим прикладом в нашій дійсності і зразком мистецької організації є ті ж неокласики. Збираються вони, здається, за чашкою чаю і то два-три рази на якісь 6 місяців. Не мають вони й свого журналу, своєї печатки та інших атрибутів пилипенківського апарату. А от дух неокласики, як дух Божий, розкинув свої крила над Україною. Що це значить? А це значить, що неокласики зуміли поєднати принцип анархічної конкуренції з чітким ідеологічним оформленням. Отже, навіть коли б ми вважали їх за своїх ворогів, то й тоді не гріх поучитись у них.

Як бачите, ми не проти «організації літературних сил», а л е   м и   п р о т и   т а к о ї   о р г а н і з а ц і ї,   я к у   н а м   п р о п о н у є   т о в.   П и л и п е н к о.

Беремо третій «критерій» — кваліфікаційний. Для того, щоб доказати, що цей критерій не підходить, наш друг ллє на кількох сторінках страшенно наївну воду. Для аналогії він приводить театр. Він і сам знає, що [соmраrаіson] n’est раs rаіsоn, що «кожне порівняння кульгає», але така вже йому вдача: замороч голову безграмотній людині — і все буде гарно.

Так-от, театр. Там єсть і «самодіяльні гуртки, і справжні артисти, і театральні генії». Але чи є там колізія «між низом і верхами»? Ні, відповідає сам собі тов. Пилипенко, бо «між ними (себто верхами і низами) є театральні технікуми». Словом, питання розв’язано одним помахом. А розв’язувати його так не можна.

Чому нема в театрі «колізії між верхами й низом»? Не тому, звичайно, що «між ними є технікуми», бо в літературі такі технікуми теж єсть (в школі першої ступені вивчають літературу, а вузи навіть мають для цього спеціальні факультети), а тому, що в театрі справжня установка, справжній погляд на мистецтво. Цим ми не думаємо повторити за Пилипенком: мовляв, у театрі все спокійно (навпаки: там теж чекають культурної революції), — ми хочемо сказати тільки, що жодний державний театр не буде держати артиста і двох днів, коли цей артист не має відповідного хисту. Уявіть собі, що одного прекрасного ранку тов. Пилипенко вривається в Харківську держдраму і починає там гуртувати робітників і селян на тій підставі, що тільки вони здібні утворити своє мистецтво. Це зовсім не значить, що в Харківській держдрамі нема робітників і селян, а це значить от що: цей театральний колектив складають митці, які мають відповідний хист. Театральні гуртки розкидано по всій Україні, в масі цих гуртків є, очевидно, й талановиті артисти. Але уявіть, що франківці об’єднують навколо себе ці гуртки і беруть на себе функцію педагога? Що ми будемо мати? Напевне, нічого.