Але яким же чином Компартія буде організовувати ідеологічно літературні сили? На це запитання відповідь дає наша критика засад другого прихильника масовізму — т. Щупака.

X. «Дайош пролетаріат!»

In hoc signo vinces!
(Цим знаком переможеш [латин.])

Отже, меморандум майже все сказав. Залишається два-три питання, і на них мусять відповісти учні тов. Пилипенка — відомі марксисти із Києва і з Москви.

Так як же Компартія буде організовувати ідеологічно літературні сили? Дати на це таку просту відповідь, що її второпає й уманський дурень, майже неможливо. Хто сумнівається в цьому, той ні чорта не розуміє, той не добачає в ідеології елементів найскладнішого процесу. Але в той же час треба сказати, що, розв’язавши це питання, ми тим самим розв’язуємо на 80 % одну із найважніших проблем. Бо ж питання нашого ідеологічного впливу через літературу не є питання «оранжерейного» мистецтва, — це проблема ідеологічного розвитку культури всієї нації. Іншими словами: від пропорції нашої уваги, нашого вміння щодо поставленого питання залежить в великій мірі і ідеологічно-класовий зміст культурної революції, що починається на Україні.

Ах, культурна революція! Яке ти привабливе гасло!.. Але от біда, кожний по-своєму тлумачить тебе. Хіба автокефалія проти тебе? Боже борони! Хіба еміграція не симпатизує тобі? Хіба реакція не покладає на тебе великих надій? Хіба, хіба, хіба? Ах, культурна революція!

Цим ми, звичайно, не думаємо одрекомендувати себе «мракобєсами», які всюди шукають «крамоли». Ми цим хочемо підкреслити таких два моменти. Перший: проти решток феодалізму, що звуться «віковою тьмою», дрібна буржуазія і сьогодні бореться в союзі з нами, другий: як і в 17 році, вона намагається захопити в цій боротьбі командні висоти. Отже, наше завдання за всяку ціну залишити з собою і сьогодні цей привабливий «закуток». Іншими словами: ми і справді повинні так організувати ідеологію нашої преси, наших літературних сил, щоб фактичним ідеологічним гегемоном залишився все-таки пролетаріат.

Але яким же чином пролетаріат буде грати на першу скрипку, коли для нього українська культура є й досі tеrrа іnсоgnіtа?⁶. Коли ми кажемо, що пролетарський художник для «дальших» перспектив має соціальний грунт, то це зовсім не значить, що цей грунт в даному його стані може бути базою конкретних і міцних ідеологічних факторів для культури великого народу.

Таким чином, ми прийшли до того самого висновку, що його вже демонструвала кілька разів Компартія: поки пролетаріат не оволодіє українською культурою, доти нема ніякої певності, що культурна революція на Україні дасть нам бажані наслідки. Отже, розв’язуючи проблему ідеологічної організації літературних сил, ми знову і знову викидаємо бойове гасло:

«ДАЙОШ» ПРОЛЕТАРІАТ!

Але, на жаль, і це гасло не всі однаково розуміють. Тов. Пилипенко, наприклад, радить нам (чому не собі — аллах його знає!) якось там зв’язуватись з робітничою масою, йти до неї, йти, так би мовити, «в народ». Тов. Щупак, повіривши комусь, що його «виступи є ознака великого масштабу Щупакового світогляду», киває в журналі «Життя і революція» (1925 р., № 12) на димар Бродського: мовляв, «дайош» пролетаріат! Академія наук радить нам листуватись (пробачте, Ваша Світлість, але кажуть, ви листуєтесь) з якимсь там справжнім робітником із справжнього Донбасу, що має довгі вуса і найщирішу українську стрічку. Словом, кожний по-своєму розуміє це бойове гасло.

Ну, а як же ми? Що ж ми? О, ми розуміємо, де заховано, як кажуть німці, собаку. Все, що ви пропонуєте нам, вельмишановні, є не більш не менш як паліатив. Втягувати пролетаріат таким чином в українську культуру ви будете до самісінького другого «пришествія». Така постановка питання не витримує ніякої критики і фактично мусить, за допомогою «плужанських» меморандумів перевести нашу літературу на чужу Компартії ідеологічну «точку опори». Це з нашого боку був би гибельний компроміс. Ми в цьому питанні безкомпромісні. Ми «требуем» (по-українськи — «вимагаємо») серйозно поставитись, кому це слід, до українізації пролетаріату. На димар Бродського ми кивати не будемо.

Але що ж нам заважає перевести дерусифікацію робітництва? Адже відповідна постанова Компартії єсть? Тут дозвольте «почастувать по башке» російського міщанина, бо він (безсмертний) і є головною перешкодою. Хіба ви не чули, як він хіхікав на протязі нашої дискусії: мовляв, «перегризлись хохли». Тов. Пилипенко гадає, що з цього радіють Маланюки й Донцови. Цілком справедливо. Але радіють з цього не тільки українські фашисти (до речі, на погляд Хвильового, Маланюк дуже задається і не по заслузі гне кирпу), радіють з цього й наші внутрішні «доброжелатели», потираючи руки по закутках. Ми говоримо про нього, — про російського міщанина, якому в печінках сидить оця українізація, який мріє про «вольний город Одесу», який зі «скрежетом зубовним» вивчає цей «собачий язик», який кричить в Москву: «Гвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує!», який почуває, що губить під собою грунт, який, по суті, є не менший (коли не більший) внутрішній ворог революції за автокефально-столипінський «лемент». Цей сатана з тієї ж самої бочки, що й наш куркуль. Саме він і є головною перешкодою до дерусифікації робітництва.