Тов. Щупак ніяк не зрозуміє, чому ми «дали перевагу Зерову перед Савченком». Для нього наша тактика є невловимий для свідомості «процес». Але оскільки ми свою статтю призначаємо для об’єктивної аудиторії, то й дозвольте зупинитись ще раз на цьому моменті.
Здається, в «Преступлении и наказании» Достоєвський називає себе п о е т о м п р о л е т а р і а т у. Георг Брандес не тільки не усумнився в цьому, але й підтверджує це цілим етюдом про геніального письменника. Цим ми не збираємось пристосувати Достоєвського до нашої сучасності, ми тільки хочемо сказати, що таке твердження не пошкодило в свій час Горькому виступити проти творів Достоєвського як проти реакційнішого чинника. Ми цим хочемо сказати, що одного бажання бути поетом пролетаріату дуже замало — це по-перше. По-друге, дозвольте пригадати таке прислів’я: «Не все те золото, що блищить».
Чому ми проти Загула, Савченка еtс? Звичайно не тому, що вони — Загул, Савченко, а тому, що вони, прийнявши «масовізм», о б ’ є к т и в н о мусять грати в дудочку дрібної буржуазії. Коли б ці люди мали більше права на Комуністичний партквиток, як тов. Щупак, то й тоді ми виступали б проти них з не меншою завзятістю. Справа в тому, що їхнє суб’єктивне бажання стати червоними об’єктивно робить їх жовто-блакитними, оскільки вони йдуть під гаслами «автономної кооперації» та «автономного ідеологічно-бойового центру» (див. тези головного ідеолога масовізму).
«Невже (пише Щупак) кожний сільський інтелігент є неодмінно реакційна сила, а кожний міський — провідник поступу? Чи не перша прийшла до революції сільська інтелігенція, чи не тягнулась міська в хвості?»
Цілком справедливо, тов. Щупаче. Але що це значить? Які треба робити звідси висновки? Ч о м у ц е, н а р е ш т і, с і л ь с ь к а і н т е л і г е н ц і я о б о в’ я з к о в о м у с и т ь б у т и п р е д с т а в н и ц е ю н е з а м о ж н о г о с е л я н с т в а?
Коли ми говоримо про урбанізацію інтелігенції, то маємо на увазі сьогоднішню конкретну політичну ситуацію. А от тов. Щупак про це забуває. Звичайно, село «постачало» революціонерів, що «зв’язувались з пролетаріатом». А коли це було? Ц е б у л о в т і ч а с и, к о л и д р і б н а б у р ж у а з і я р в а л а с ь з т і с н и х р а м о к ф е о д а л і з м у. Це було до кінця громадянської війни. Але тепер, коли село стало на твердому соціально-економічному грунті, хіба тепер активність сільської інтелігенції не може об’єктивно стати реакційною силою? Ви скажете, що до цієї активності треба додати наш ідеологічний контроль. І це цілком справедливо, і саме в цьому справа. Треба додати контроль. Але яким чином ми будемо контролювати, коли в масі ми марксистськи безграмотні, коли ми самі виставляємо гасла, подібні до легалізації ідеологічних центрів? Т е, щ о м и з б и р а є м о п і д с в і й п р а п о р «ч е р в о н у» м а с у й «ч е р в о н у» і н т е л і г е н ц і ю і п і д б а д ь о р ю є м о ї ї і д е о л о г і ч н у а к т и в н і с т ь, н е є в и х і д. Оскільки ця маса і ця інтелігенція комуністично не викристалізовані, оскільки остання частенько інтелектуально сильніша за нас, остільки ми самі собі риємо яму. В цій масі і в цій інтелігенції ми будемо грати роль дурників. Історія повторюється. Штурм Перекопу приніс нам остаточну перемогу. Але ця перемога об’єктивно може стати за велику поразку пролетаріату. З Азії приходили великі й сильні народи, але, завоювавши фізично європейське культурне населення, вони мусили інтелектуально капітулювати перед ним. Це в результаті заганяло їх на кримсько-татарські територіальні клаптики. Історія повторюється, і ми б’ємо тривогу.
Наше чергове завдання — згуртувати навколо Компартії кадри молодої інтелігенції. Що це значить? Це значить, що Компартія для мистецтва, для літератури, замість неясного і небезпечного гасла: «Гуртуй масу!» дає нове гасло: «Не зівай! Лови талановитий вузівський молодняк!» Це значить, що тільки таким чином ми утворимо в літературі свою ідеологічну атмосферу.
Це значить, що ми самі мусимо підтягнутись, що ми не загубимо своєї ідеологічної установки, що ми вже, як треба, будемо виховувати масу. Поки ж цього нема, бережіться, тов. Щупаче, можливо, й добрих, і хороших, але об’єктивно небезпечних Загулів.
Але чому ж ми не жахаємось так Зерова? По-перше, тому, що зливатись о р г а н і з а ц і й н о ми з ним не думаємо, як і він з нами. По-друге, тому, що н е о к л а с и к а м, я к б і л ь ш к у л ь т у р н і й і більш одірваній од куркуля частині інтелігенції, д о р о ж ч і і зрозуміліші ідеали історичного класу. Коли цього не розуміє тов. Щупак, то ми йому порадимо піти в школу політграмоти. «Давніший марксист» довго й усердно цитує пана Донцова, що дає характеристику неокласикам. Але, цитуючи, він зовсім не помічає, як ці цитати компрометують його ж твердження. За паном Донцовим, неокласики є імпотентне угруповання, «гнилі наслідки нашої доби», що «не підпорядковують своє «я» громадським мотивам».