Справа не в тому, з чого він почав,—
справа в тому, чим він кінчить.
В. Гюго
Всі погоджуються з тим, що наша література, наше мистецтво переживають сьогодні якусь кризу. Навіть тов. Пилипенко це визнає. Але не всі однаково дивляться на цю кризу, не всі однаково визначають її. Одні гадають, що ця криза є криза творчості, інші — заперечують таке твердження: мовляв, це — не що інше, як… криза ідеологічна.
«Коли йшла суперечка про те, яку саме кризу ми маємо (пише тов. Пилипенко), я обстоював і тепер обстоюю ту думку, що в загальній своїй масі революційні митці кризи творчості не переживають. Кризу маємо і д е о л о г і ч н у (курсив меморандуму) в деяких товаришів».
Перш за все треба вияснити, про що тут йде мова: чи про те, що кризу ідеологічну переживають тільки деякі товариші, чи про те, що криза ідеологічна є криза творчості. Як показують дальші міркування, тут справа йде й про те, й про друге. Ідеологічну кризу, інакше кажучи, «ідеологічні ухили в деяких товаришів», зі слів нашого опонента, спостерігаються в сьогоднішній літературі, що він і вияснює далі. Але зі слів його ж (і з підкреслення вищенаведеної цитати) ми довідуємось, що це — «зовсім не означає кризи творчості, бо можна багато й по-гарному творити, й збочивши з вірного шляху».
Отже, до логіки. «Збочивши з вірного шляху» і справді не значить переживати кризу творчості. Але в якому випадку? В т о м у в и п а д к у, к о л и ц е з б о ч е н н я н а й ш л о н о в у і д е о л о г і ч н у «т о ч к у о п о р и», і н а к ш е к а ж у ч и, к о л и ц е з б о ч е н н я п р и в е л о т в о р ц я в т а б і р д о ц ь о г о ч а с у ч у ж о ї й о м у с о ц і а л ь н о ї г р у п и р о в к и.
Отже, криза ідеології є завжди криза творчості. Цього не розуміє тільки розгублений тов. Пилипенко. Правда, далі він уже й сам, як побачимо, говорить про кризу і творчості, але це не тільки не рятує становища, навпаки, ще більш компрометує всі його засади.
Таким чином, про кризу. Хто ж переживає цю кризу? «Деякі товариші». Але хто ж ці «деякі товариші»? Зі слів тов. Пилипенка, це всі «пролетарські письменники», які шукають «дальших» від селянської кооперації «перспектив». Правда, він констатує, що творчість цих письменників «поглиблюється, шириться», але це, і на його погляд, не рятує становища: по-перше, ця творчість відстає від культурної свідомості й потреб читацьких мас, по-друге, вона несе за собою «певні ідеологічні ухили». Здавалось би, такий стан речей вимагає від нас тих чи інших екстраординарних заходів; здавалось би, наш прямий обов’язок — допомогти нашому письменнику так пережити кризу творчості, щоб він все-таки залишився на наших ідеологічних позиціях. Але за тов. Пилипенком так виходить, що хоч криза ідеології є, та нам не треба звертати на неї уваги, бо письменник, і «збочивши ідеологічно, все одно може багато й гарно творити». Іншими словами, хай революційний письменник шукає нової ідеологічно-класової точки «опори», хай він «багато й гарно творить» для чужої нам соціальної прослойки.
До більшого абсурду договоритись не можна. Ми переживаємо серйозний момент, той момент, коли, зі слів пана Донцова, «заламується психіка Жовтня», коли, зі слів його ж, — «йде демобілізація революційного духу по цілому фронту». Ми переживаємо неп — той період, коли малозагартовані елементи суспільства легко можуть загубити революційні перспективи. Невже ж ми будемо замовчувати серйозність моменту, невже ми не прийдемо на допомогу тому письменнику, що губить ці революційні перспективи? Невже, нарешті, ми не скажемо вам, Сергію Володимировичу, що не авторові «плужанського» меморандуму говорити про відсутність у нас «комуністичних перспектив»? Хто баче «дальші» горизонти, хто не хоче допустити молодих письменників до нової ідеологічно-класової «точки опори»? Ну? Організаційні плани є результат ідеологічної кризи не якоїсь окремої особи, як це ви хочете цинічно довести, а кризи сьогоднішньої літератури, яка, зі слів ваших, робить в кращому разі «ідеологічні ухили». І коли ви одмахуєтесь від цього — ви тим самим штовхаєте нашу молоду літературу в обійми дрібної буржуазії.
— Виходить, наш друг не розуміє серйозності моменту? Нічого подібного!
«Не тому негаразд із творчістю (от бачите, уже й криза творчості єсть! — М. X.), що організація погана, причини криються в загублених перспективах революційного руху».
Більше того: далі тов. Пилипенко виясняє, чому саме загублено ці перспективи: мовляв, неп, соціальне оточення і таке інше. Словом, намальовано досить-таки неприглядну картину. Такими чіткими рисами малює її й пан Донцов (чи не з Донцова все це виписано?). Але що ж «натомість» дано письменникові? Чим же наш друг підтримав його? «Як же уникнути ідеологічних ухилів?» На це останнє запитання тов. Пилипенко твердо відповідає:
«Вони майже неминучі, бо викривати ці ухили досить важко».
Словом, на запитання революційного письменника «що робити?» подано таку відповідь: як хочеш, «ухили неминучі», отже, можеш шукати, значить, і нової ідеологічно-класової позиції. Більшої розгубленості і уявити не можна. Кращого ліквідаторства — пошукати треба. Це вже воїстину відсутність всяких революційних перспектив. Це — зразкова ідеологічна паніка. Але, може, тов. Пилипенко хоч який-небудь вихід дає?