— З кого ви глузуєте? — кричить тов. Пилипенко. — З резолюції ЦК РКП? «Оце так підтримали селянських письменників!» Їх взагалі, очевидно, не повинно бути, бо ж не в пролетарську Академію їм іти? (Хіба, може, Академія перейменується на робітничо-селянську?)
А хоч би й так! Можна й «на робітничо-селянську». Ми так її й розуміємо, називаючи пролетарською. Пролетарська тому, що виникла в добу пролетаріату і хоче служити пролетаріату. Хіба наша селянська організація не хоче йому служити? Словом, ми ніяк не думаємо одділятись від вас, давайте вмісті, веселіше буде, їй-богу! Навіщо вам свій «автономний, бойовий, класовий, громадський центр»? Бо ж подумайте: ідеологія річ дуже слизька, а у вас людей з витриманим світоглядом один Пилипенко. Невже ж ви гадаєте, що він геніальніший Леніна? Великий революціонер і то збивав ідеологічний центр з людей висококваліфікованих ідеологічно. Чому ж ви цураєтесь цього досвіду?
Що селянські письменники, себто ті, що виходять з села, в потенції можуть бути пропагандистами комунізму — це так. Але в якому випадку? В тому випадку, коли попадуть в атмосферу людей ідеологічно-пролетарськи чітких. Що наша Академія може утворити цю атмосферу, поки що ніхто, звичайно, гарантії не дасть. Але уже те, що в неї входить група порівнюючи дорослих мистецьки й марксистськи людей, що вона є літературна база пролетарської ідеології, — одне вже це пропонує селянським письменникам орієнтуватися не на геніального одиночку Пилипенка, а на колективний ідеологічно-пролетарський центр, тобто на ВАПЛІТЕ. Сьогодні тільки цей центр може виховати молодого письменника (відкіля б він не вийшов — з села чи з міста). Тільки він переконає його, що л и ш е п р о л е т а р і а т, я к і с т о р и ч н и й к л а с, з д і б н и й п о в е с т и л ю д с т в о в м а й б у т н є, щ о л и ш е п р о л е т а р і а т з д і б н и й у т в о р и т и в ід п о в і д н і у м о в и д л я к у л ь т у р н о г о р е н е с а н су, щ о л и ш е п р о л е т а р і а т у т в о р и т ь і в і д п о в і д н і у м о в и д л я в і д р о д ж е н н я м о л о д о ї н а ц і ї.
Тов. Пилипенко пропонує нам «забезпечувати осередки пролетарським ядром». Але це ж смішно! Бо ж і сам він знає, що цього ядра «як кіт наплакав». Та і як ми будемо ці масові осередки «переводити на шлях пролетарської ідеології» при умові існування селянського автономного центру? Як може ВАПЛІТЕ добитись «ідеологічної гегемонії» при умові існування легалізованої дрібнобуржуазної ідеології в кількох дрібнобуржуазних центрах? Тов. Пилипенко пише:
«Так по-хорошому, по-папашинському: учись, дитинко, плавати, може, й не потонеш».
Воістину плавати! Воістину іронія! Але з кого ви смієтесь, Сергію Володимировичу? З нас чи з себе? З себе?
Ну, так нате наш «критерій»! Наш «критерій» — організуйся як завгодно, по яких хочеш «критеріях». Але ідеологічний — ми залишаємо за собою. Л е г а л і з о в а н и й і д е о л о г і ч н о-л і т е р а т у р н и й ц е н т р о д и н, і і м’ я й о м у — ВАПЛІТЕ. Більше ідеологічних легалізованих центрів в нашій літературі не може бути, як не може бути й легалізованих партій при диктатурі пролетаріату. В цьому ми сходимось з паном Донцовим: дрібнобуржуазним дурачкам і егоїстам ми не віддамо країни.
ВАПЛІТЕ — це та організація, що взяла на себе місію зробити крутий поворот гарбі пролетарського мистецтва, що загубило дорогу, поставити цю гарбу на широкий тракт і впрягти в неї, замість шкапи масовізму, добрих рисаків. К о л и в о н а з у м і є в и к о н а т и ц ю і с т о р и ч н у р о л ь — ч е с т ь ї й і с л а в а, н е з у м і є — п л я м а в п а д е н а н е д о у м к і в, н а х о х л і в, н а «м а л о р о с е й щ и н у». Ми патріоти не організації, ми патріоти пролетарського мистецтва, цвіт якого (коли воно єсть, це мистецтво) зібрався в Вільній Академії. ВАПЛІТЕ не «забороняє писати» (так гадає тільки тов. Пилипенко), — ВАПЛІТЕ вимагає: припинити «растление» робітничо-селянського молодняка. Сьогодні пролетарська література мусить «перешиковуватись» в ім’я «невідомих обріїв загірної комуни». Вона мусить вийти з «яхидного» масовізму і стати на твердий грунт. Вона сьогодні піде до колишньої своєї мети, але по новому шляху. Її організатор на цьому шляху — Вільна Академія.
Отже, єсть дві пропозиції, два «критерія». Першу продиктовано дрібною буржуазією — вона є занепад мистецтва. Другу продиктовано молодим історичним класом — пролетаріатом — вона є культурний ренесанс.
Але як же так сталося, що тов. Пилипенко вніс першу пропозицію? Про це ми поговоримо в дальшому розділі.
VII. Post scriptum, який розчаровує
Не искушай меня без нужды.
Таким чином, ми мусимо тепер вияснити «причину всіх причин». Але раніш, ніж зробити це, дозвольте розчарувати читачів. Справа в тому, що «найвеселіший критерій» спровокував нашого «незрівнянного маестро» — Дон Кіхота «невідомих обріїв загірної комуни». Допіру він, виясняючи питання літературно-ідеологічних центрів, з властивою йому ексцентричністю підкреслив, що єдиною легалізованою ідеологічною організацією може бути тільки ВАПЛІТЕ. Цією категоричною заявою він дав ще один козир в руку нашого партнера. Дозвольте тепер вибити й цей козир.