С т е п а н. Каєтан Іванович казав мені: поклонись батькові і скажи, що от-от буде не доказующий, а настоящий дворянин, тепер безпремінно утвердять, бо діло в сенаті вже шостий місяць!..

М а р т и н. Треба йому четвертей п’ять вівса послать. Там як побачиш Каєтана Івановича, нагадай йому про мен-даль, він вже знає. Скажи: папінька просили за мендаль. Не забудь.

С т е п а н. Добре, не забуду.

М а р т и н. Іди ж снідай, а я дещо звелю Омелькові.

Степан пішов.

ЯВА VII

Мартин, а потім Омелько.

М а р т и н (один). Ну, тепер вже все одно що й дворянин! Треба тілько дворянські порядки позаводить… Вирядю Степана і приймусь за дворянські порядки. (У двері.) Омель-ко, Омелько!.. (До себе.) Хоч і коштує багато, та зате ж порівняюся з Красовським.

Входе Омелько.

Ти б надів чоботи.

О м е л ь к о. На біса я їх буду таскать у дорогу та ще й у будень, добре і в постолах.

М а р т и н. Що ти тямиш, гаво! Повезеш у город канцелярського — і в постолах!

О м е л ь к о. Хіба я його буду везти? Коні повезуть. А я сяду на повозку, ноги в сіно засуну, те мені й байдуже.

М а р т и н. Не базікай! Надінь, кажу тобі, чоботи!

О м е л ь к о. Та що ж мене там танцювать заставлятимуть, чи що?

М а р т и н. Роби, що велять! Візьми рядно велике квітчасте та гарненько закрий сіно, щоб панич у реп’яхи не вбрався.

О м е л ь к о. Який панич?.. Хіба Красовського панич поїде з нами?

М а р т и н. Сто чортів тобі в потилицю! Наш панич, Степан Мартинович! Подавись ти своїм Красовським… Степан Мартинович — такий самий панич!

О м е л ь к о. Степан?! Давно ж його призвели, хазяїн?

М а р т и н. От я як трісну тебе в пику твою репану, то ти не тілько Степана Мартиновича будеш паничем величать, та й мене не хазяїном, а паном зватимеш.

О м е л ь к о. Та за що ж биться? Панич—то и панич, пан — то й пан! Хіба мені язик одпаде, коли я вас буду паном величать? Про мене, мені однаково. Звелите, то й юнкером вас зватиму.

М а р т и н. Та одшукай ще, там, у коморі, був вандальський дзвінок, і причепи під дугу.

О м е л ь к о. Добре, пане.

М а р т и н. Ти яких коней запріг?

О м е л ь к о. Лиску, Красавку і Блоху.

М а р т и н. Ну й не ірод ти? Всі три з лошатами, а у Блохи аж двоє… Панича везе в город тройкою з дзвінком, і ззаду табун лошат буде бігти? Зараз мені перепряжи!

О м е л ь к о. Та хіба я знав, що його призвели! Яких же запрягти, бо знову не вгодю, то до вечера буду запрягать та випрягать…

М а р т и н. Кулката в корінь. Зозулю і Карякошку на пристяжку. Іди мерщій!

О м е л ь к о (про себе). Поки був чоловіком — і не вередував, а паном зробили — чорт тепер на нього й потрапе. (Пішов.)

ЯВА VIII

Мартин, а потім Степан і Палажка.

М а р т и н (один). Поки-то ще люде навикнуть, як величать! Воно й самому наче трохи чудно: то було “Мартин, дядьку Мартине”, а тепер — пан!.. Нічого, призвичаяться!

Входять Степан і Палажка.

П а л а ж к а. Гляди ж мені сорочок, платків, щоб не порозкрадали. Там я тобі вирізала три пари нових онучок і все поскладала як слід.

М а р т и н. Яка це в тебе шинеля? Я ж тобі казав: зроби таку, як у столоначальника.

С т е п а н. Сукна не стало на дармовіса.

М а р т и н. На ж тобі грошей і безпремінно зроби дармовіса (дає), та купи самуваря, чаю, сахарю і… кофію і пришлеш з Омельком. А там, що останеться, візьмеш собі: може, рукавички купиш… Дивись, як люде, так і ти. Та чоботи чисть раз у раз, щоб блищали, як у засідателя; одежа — перве діло. Та ще не забудь про те, що я тобі казав: нехай приїздить хоч і на наших конях — я його і назад одішлю.

П а л а ж к а. Хто?

М а р т и н. А, послі! Як приїде, тоді побачиш. Присядьмо ж на дорогу, так годиться. Я на неділю пришлю Каєта-ну Івановичу вівса і сіна, а ти, Стьопа, нагадай йому про мендаль…

Входе Омелько, в чоботях і в дранім кобеняку.

О м е л ь к о. Та йдіть, бо Кулкат не стоїть, аж ляга.

М а р т и н. Ти б ще мішок драний надів на голову. Він там осоромить панича! Надінь мені добрий кобеняк!

О м е л ь к о. Та ви ж за кобеняк нічого не казали, а тілько за чоботи! (Набік.) От наказаніє господнє з таким паном: звелів надіть чоботи, а чіпляється за кобеняка. (Пішов.)

М а р т и н. Ну, тепер з богом! (Встає.) Прощай. (Цілує Степана.) Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде!

П а л а ж к а. Здоров’я бережи, шануйся, сину. (Цілує його.) Молися богу по книжці.

С т е п а н. Прощайте, папінька! Прощайте, мамінька!!

М а р т и н. Кланяйся ж там Каєтану Івановичу, Свириду Петровичу…

Виходять.