Про УКРЛІТ.ORG

Мартин Боруля

(1886) C. 7
Скачати текст твору: txt (150 КБ) pdf (176 КБ)

Calibri

-A A A+

М а р т и н. От Омелько привезе звістку, а може, й самого привезе, бо недурно ж його так довго нема, мабуть, задержав, поки з присутствія вийдуть.

П а л а ж к а. То я ж зараз і піду, бо, може, сьогодня й привезе.

М а р т и н. Іди, іди, душко! Та розпитай гарненько про всі звичаї і порядки дворянські.

Палажка пішла.

ЯВА III

Мартин, а потім Трохим і Омелько.

М а р т и н (один). Довго ж нема Омелька! Певно, привезе жениха. Та вже пора б йому й приїхать давно. Треба буде попросить на вечір Протасія; він гарно і багато уміє балакать… А важко і в дворянстві жить: рэзходу, розходу, — са.ми.м уробить якось, не приходиться…

Входе Трохим.

Т р о х и м. Пане! Наших дві пари волів і дві корови зайняв економ у двір.

М а р т и н. Де ж вони паслись?

Т р о х и м. Та в череді, з череди й зайняв!

М а р т и н. Як він смів?!

Т р о х и м. Так пан Красовський звелів.

М а р т и н. О, виродок з шляхетського заводу! О, гайдамака! Грабитель! За що ж?

Т р о х и м. Каже, що на вас накинули чинш і поки не заплатите — не віддасть.

М а р т и н. Не віддасть?.. Бери палицю і мені знайди доброго дрючка!.. Я їм покажу… Я… Ми їм покажемо!

Т р о х и м. Ні, пане, я не піду. Він похваляється і вам на спині горба зробить. Каже: Боруля добивається бумажного горба, а я йому на спині горба надрюкую.

М а р т и н. Хто це казав?

Т р о х и м. Економ.

М а р т и н. О, хлоп поганий! Він, наймит Красовського, мені горба зробе? Мені?.. Та я… Запрягай коней, поїду зараз в стан! Це грабіж, грабіж!…

Т р о х и м. Нема ж натачанки ще з города.

М а р т и н. Біжи до Сидоровички, позич.

Трохим пішов.

Граблять!.. Граб… Граб… Це мені ще і на руку — нехай граблять!.. Разом за все отвіт даси! Ні, пане Красовський,  Боруля ще потягається з тобою! Мабуть, почув, що діло в герольдії… апеляція… стрічний іск йому в печінку сіли… О пресвята діво! Вмішайся в моє діло, поможи мені ворога; свого доканать.

Входе Трохим

Т р о х и м. Там прийшов Омелько.

М а р т и н. Який Омелько?

Т р о х и м. Та наш же Омелько.

М а р т и н. Сам?

Т р о х и м. Сам.

М а р т и н (набік). Що ж це за знак: і забарився, і жениха не привіз? (До Трохима.) Запрягай же свіжих коней у нашу натачанку, та поїдемо зо мною у стан, а Омелько нехай зараз іде в хату…

Т р о х и м. Він боїться іти в хату.

М а р т и н. Чи ти не здурів? Чого він боїться?

Т р о х и м. Та коней наших покрали в городі.

М а р т и н. Як?.. О господи! Нова напасть… Тягни його сюди, за чуба тягни! (Біжить до дверей.) Омелько! Ірод! Супостат! Іди в хату!

Входе Омелько, босий.

М а р т и н.  Де коні, азіят?

О м е л ь к о. Украли.

М а р т и н. Украли?

О м е л ь к о. І чоботи, і кобеняк украли…

М а р т и н. Як же в тебе голови не вкрали?

О м е л ь к о. Бо нікому не потрібна: у кожного є своя, хоч поганенька.

М а р т и н. Що ж мені тепер з тобою робить? Га? Що?.. Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, кажи: шкуру з тебе здерти?.. Розказуй, анахтема, як було діло?

О м е л ь к о. Та так було діло.  То як приїхали ми з паничем, зараз понаходило тих судейських видимо-невидимо. ІІослали за горілкою, панич достали сало, курей і прийнялися трощить та пить. А далі, спасибі їм, і мене почастували; а чарка така, що й собака не перескочить; я довго не хотів випить повяої і таки випив; випив, закусив салом — у мене з дому було своє сало і хліб…

М а р т и н. Мерщій розказуй! Ти з мене печінки витягнеш.

О м е л ь к о. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зіб’єте з пантелику.

М а р т и н. Я тебе з ніг зіб’ю і шерсть на тобі вискубу!

О м е л ь к о. От я й забув, що казав.

М а р т и н. Говори, говори, бісова патяка, буду мовчать, говори!..

О м е л ь к о. Випив, закусив салом.

М а р т и н. Ну?

О м е л ь к о. У мене з дому було своє сало і хліб.

М а р т и н (крізь зуби). Чув, чув!..

О м е л ь к о. Напоїв коней і хотів спать лягать, а тут, спасибі їм, ще піднесли… Потім третій раз почастували, і вже не скажу вам: чи частували ще й четвертий раз, чи ні, бо не пам’ятаю, як і заснув. Вранці, до схід сонця, прокинувся — не можу голови підвести… Почав пригадувать: де я? Не пригадаю. Глянув набік: чиїсь босі ноги на полудрабку. Що воно за твар, думаю собі, втислася до мене на повозку, чи не Горпина. Далі думаю: коли є ноги, то повинна буть і голова, — а голови не видко, тілько моя, та й своєї голови не бачу, а чую, що на в’язах щось таке важке теліпається, мов хто начепив клунок з піском… Помалу-помалу підвів я голову. Дивлюсь: нікого нема, кругом чужа оселя… Боже мій! Тут зразу голова моя зробилась легка, як вівсяна полова, і я догадався, де я і що зо мною було! Схопивсь… сюди, туд’и —— нема ні коней, ні чобіт, ні кобеняка! Сів я та й заплакав.

 
 
вгору