— А чи не викликати допомогу? — обережно спитала Віра, — Увімкни антену, Ник, справді, так буде краще.
— Уже й допомогу… Зажди трохи, самі виберемось.
Довго морщив лоба, обмірковуючи якісь варіанти. Віра мовчала. Сиділа, склавши на колінах руки і з приємністю відчуваючи тепло свого костюма: особливо гарно гріло у ноги. Боялася сама собі зізнатися, що в її серці зріло велике почуття, загрожуючи вибухнути. Намагалася не думати про Ника, а воно думалось, старалася вгамувати те осяйне почуття, а воно виповнювало серце, пекло і сяяло. Ой, не розгадані ще таємниці кохання! Та, мабуть, і ніколи не будуть розгадані, бо скільки людей — стільки й таємниць…
— Ну, от що, — нарешті він обізвався, — спробую зрушити. Тримайся хоч за сидіння, бо вдаришся.
Причепив ліхтаря собі на груди, лівою рукою обхопив спинку свого сидіння, а праву простяг до пульта і ввімкнув стартову систему. Пульт блимнув, почулося коротке приглушене гудіння. «Електрон» здригнувся і почав зсуватися, зсуватися…
— Падаємо! — скрикнула Віра.
Никифор маніпулював з пультом, але рушійний відсік мовчав. «Електрон» продовжував важко зісковзувати кудись униз.
XX
У своїй кімнаті Клара працювала з компютером. Електронний картограф викреслював на величезному аркуші світлочутливого паперу горизонтальні й вертикальні складники магнітного поля Антарктиди. Сіруватий аркуш з чіткими білими лініями то висовувався, то знову ховався у щілині функціонального блока. Клара охоче займалася цією операторською роботою. Пальці ЇЇ вже так звикли до численних клавішів, що безпомилково натискували потрібний навіть тоді, коли вона не відривала очей від матового екранчика.
Було тихо й затишно. Міцні теплоізоляційні стіни надійно відгороджували приміщення від лютої хуги, що не стихала вже двадцять чотири години. Денне світло наповнювало кімнату, линула тиха-тиха музика, немов звучали фотони, снуючи від стелі до підлоги. Дівчина рідко відхиляється від екрана, прокресленого лініями і всіяного цифрами. Робота так захопила Клару, що вона забуває навіть попити, тільки по-дитячому облизує язиком пересохлі губи.
Двері відчинилися зовсім нечутно, і хоч Клара сиділа до них спиною, проте одразу обернулася. Брови її здивовано підлетіли угору: зайшов Уранос! Перед кожним візитом він неодмінно сповіщав, а це з’явився зовсім несподівано. Чого б це? Вимкнула компютер, устала і швидко пішла йому навстріч: їй не хотілось, щоб їх побачили в робочій кімнаті. І так колеги вже помітили Генріхове вчащання, і хтось кинув ніби в жарт: «Він її колись украде!» Це Кларі було неприємно, тим більше, що не раз ловила себе на думці, що боїться Ураноса. І зараз стривожилась, відчубиш на собі його вивчаючий зеленкуватий погляд.
— Що сталося?— холодно спитала, коли вийшли в оранжерею.
— Я прошу вибачення, Кларо, за несподіваний приїзд. Уявіть собі, мені чомусь здалося, що сюди знову прибула ваша подруга і нам «утрьох буде веселіше», як ви казали. От я й поспішив…
— Віри немає. Та вона й не збиралась.
— Правда? — здивувався Генріх.
— Вона вас цікавить?
— Ну що ви, що ви! — Генріх схилив набік голову, зазираючи їй в обличчя. — Я скучив за вами, Кларо. А щодо Віри, то я ж кажу: чогось подумав…
Ситуація не подобалась Кларі. «Треба негайно відправити його, — вертілася думка. — І взагалі, чи не забагато він собі дозволяє? Ще подумає: ревную. Яка дурниця!»
— Ви гніваєтесь? — заговорив Уранос, і саме цієї миті Клара нарешті зрозуміла, що їй не подобається в ньому. Голос! Так, голос з якимось неприємним акцентом, позбавлений тепла, без емоційних відтінків. Раніше не звертала на це уваги, а зараз чомусь відзначила, сказати б, відкрила. — Але ж я попросив пробачення, Кларо. В усьому винне моє почуття… Ах, я забув, що ви не любите цієї теми…
— Чого б я мала гніватись? — знизала плечима Клара. — Я тільки шкодую, що не можу приділити вам належної уваги: робочий час.
— О, я розумію! Я почекаю.
«Ну що ж, нехай чекає. Демонстрація почуття! А даремно. Якщо в кого й було до мене почуття, то це в Ника…»
— А може, не треба?
— Ну, не гнівайтеся, Кларо. Я погуляю тут або поброджу в тунелях. Ви знаєте, я люблю там бувати…
Так, вона знала, що Генріх виявляє особливу цікавість до Антарктиди. Інколи, правда, їй здавалось, що це він тільки так, щоб догодити їй. Але що з того? Це тільки свідчило про його серйозні наміри.
— Як хочете, Генріх. Я мушу докінчити роботу.
Вже була обернулась, щоб іти, але не ступила й кроку: на піщаній доріжці віддалік з’явилися якісь дві кумедні постаті в чорній одежі. Ступали вони важко, хилитаючись то в один, то в другий бік, їхні руки сплелися, і невідомо, хто кого підтримував.
— Ну, от і вони! — голосно вигукнув Генріх.
— Хто «вони»? — сторопіло зиркнула на нього Клара. — Я нічого не розумію.
Ті двоє знеможено сіли на лавку. Клара енергійним кроком рушила до невідомих — такого ще тут не бувало! Коли наблизилась, скрикнула: