Уранос, поглянувши на свою платівку, щось торкнув на панелі, і враз мозаїка засвітилася тихим світлом. Спалахнула зірка і в «Галактиці». Никифор помітив освітлену нею темну кульку (може, то Сонце і Земля), якусь мить зачудовано дивився на тремтливе сяйво, а тоді враз стрепенувся, наче прокинувся зі сну:
— А навіщо вмикати?! — Одним стрибком опинився між панеллю і Ураносом, відтиснув його грудьми. — Не смій доторкатись! Не можна ж так легковажити… — уже примирливим тоном додав Никифор. — Невже не розумієш?
— Я все добре розумію, — стримано відказав позеленілий Уранос. — Я тільки хотів перевірити живлення.
— А я вважаю: ніякого втручання, — сказав Никифор якомога твердіше. — Сповістимо Інтернаціональну Раду, прибудуть учені, експерти…
— Невже тобі не кортить самому стати біля пульта планети?
— Ні, не кортить.
— Ти ж Никифор Ярковий!
— Ну то й що?
— Де ж твій нестримний порив? Невситима жадоба відкриттів? Ти ж зовсім не такий, як ті сірі мільярди суб’єктів, що населяють Землю. Тебе зганьбили, викинули за борт, а ти… не хочеш одним порухом пальця покінчити з усіма земними проблемами!
— Навіщо ця демагогія?
— Ми вважали тебе цікавим об’єктом…
— Хто це «ми»?
— Тепер можу сказати. Ми — інопланетники.
— Що ти верзеш?
— Тобі пощастило, Никифоре, ти скоро побачиш справді досконалу цивілізацію.
— Недотепні жарти! Годі, ходімо звідси!
«Невже це може бути? — билася думка. — Звідки ж вони, ці інопланетники? Та ні, мабуть, це якийсь шизик. Побачив все це, от і замакітрилось…» Никифор відчував, як у скронях шугає кров, як несамовито бухає серце.
— За нами мільйони парсеків, роки невтомного полювання на Землю, — продовжував Уранос, — і тепер, маючи під рукою потужний магнітний генератор, я б прогавив момент. Це ти жартуєш чи, як у вас кажуть, клеїш дурня. А я вже одержав точні вказівки з орбіти.
Ярковий побачив по жовтавих його очах — правда! На Землю пробрався страшний, смертельно небезпечний ворог.
— Послухай, Ярковий, давай порозуміємося. Ми давно стежили за тобою. Правда, я сподівався, що ти добиватимешся тієї ляльки — Клари… Ах, яка нудота земне кохання! Який примітив — подвійність людських істот: чоловіче, жіноче! Я змушений був грати роль одного з вас… Але тепер крапка! Не наближайся! Будеш лояльним — залишимо тобі життя, тобі й твоїй Вірі. І не тому, що ми… як це?.. ага, сентиментальні, а тому, що ти допоміг нам виконати велику місію. І для зоологічного музею…
— Будь ти проклятий зі своєю місією! — крикнув Никифор і зненацька бухнув його кулаком у живіт.
Уранос зігнувся, хлипнув і впав обличчям на підлогу. Никифор навалився на нього, міг задушити, як хробака, але стримався. Досить, що знешкодив. Тепер треба відпровадити до Інтернаціональної Ради. Над людьми ж нависла небезпека…
Уранос перестав силкуватися, лежав пластом і не ворушився. «Ще дуба вріже, — подумав Никифор і підвівся, став на рівні ноги. — А кров у нього… невже зелена?» Той, зітхаючи, певне, від болю, перевернувся на спину. Тепер сумніву не було — кров у нього зелена. І обличчя йому позеленіло, стало, як машкара.
— Ну, то що: будеш погрожувати? — все ще важко дихаючи, гукнув Ник. — Вставай, підемо.
Подав йому руку, допоміг підвестися. Лише зараз помітив: рука в Ураноса чотирипала, пальці нервово смикались. Ішли до пролому, Уранос ледве ноги тягнув.
— Скажи, чому ж ви, інопланетники, отак агресивно настроєні проти нас? — запитав Никифор. — Чому не з’явилися чесно, відкрито, як дорогі гості? Хіба ми не брати по космосу? Ну, чого ж мовчиш? Нема чого сказати?
— Все одно не зрозумієш. «Чесність», «братство» — примітивні поняття, вироблені земною етикою. Боротьба, безперервна, нещадна боротьба — ось Закон Космосу. Це необхідність і потреба!
— Які ж ви моральні пігмеї… — похитав головою Никифор. — Безсердечні, зовсім безсердечні істоти.
— Так, ми безсердечні. Функцію біологічного, до того ж недосконалого смока, який ви називаєте серцем, у нас виконують стінки судин. Ритмічно коливаючись, вони забезпечують циркуляцію крові. Це досконаліше.
— Невже справді немає серця? — здивувався Никифор.
— Тобі навіть уявити важко, — скривився інопланетник. — Можеш перевірити. Послухай. — Никифор, нахилившись, притулився вухом до його вузеньких грудей. Затамував дихання, прислухався… і нічого не почув. Слух не вловлював такого звичного, такого знайомого тукоту!
— Переконався? — наче з якоюсь зловтіхою спитав зеленяк.
— Не чути… — відповів Никифор, не відхиляючи голови від його грудей. — Дивина…
— Ми безсердечні! — з притиском сказав Уранос, підвів над юнаком руку і чимось кольнув йому в лопатку.
Никифора наче пронизало електричним струмом, він одразу скорчився, ноги самі собою підкосилися. Біль швидко стих, але юнак з жахом відчув, що не може ворухнути ні рукою, ні ногою. В безсилій люті скреготав зубами, намагався хоч перевернутися на живіт, але марно. Його кат стояв поруч, і його очі палали зеленкуватим переможним вогнем.
— Ми вважали: ти служитимеш нам… Та нічого, ти свою функцію вже виконав. Тепер ніщо не перешкодить нам вивести Землю на іншу орбіту. Ближче до нашого Урана.
Цієї миті Никифор помітив якусь постать, що видиралася в пролом. Невже Віра? Вона! Який жах!
— Якщо ти попросиш у нашого Навігатора…
— Убивця! Падлюка! — якомога дужче закричав Никифор. — Слизняк! Усі ви інопланетники — слизняки, і твій Навігатор також!
А вона йде. Невже не второпала? О людська довірливість! Верталася б швидше назад, сповістила б…
— Сильні емоційні імпульси свідчать про близькість до тваринного світу, — сказав Уранос. — Та вже настав час кінчати експеримент.
У цю мить Никифор помітив у Віриній руці білий гострий уламок каменя і закричав ще дужче.
— Кара впаде на твою голову! Справедлива кара! Віра вже близько, хоча б він не оглянувся…
— …Земля відплатить! По голові, по голові!
Це була і команда, і просьба, і жагуче бажання помсти. Ну, не схиб же, Віро!
Певне, почувши Вірине дихання, Уранос обернувся, але не встиг піднести руки, як камінь майнув угорі: Віра з усієї сили вдарила по ненависному зеленкуватому черепу. Уранос навіть не кавкнув, впавши до її ніг. Віра ступнула до Ника. Стала на коліна, обхопила його голову, припала до грудей.
— Любий мій… Що ж він тобі заподіяв? Ти поранений?
На очах у юнака виступили сльози. Як не намагався їх стримувати, а вони текли, котилися по щоках. Віра витирала їх ніжними доторками пальців.
— Що між вами сталося? — допитувалась дівчина.
— Це справді уранос… ну, інопланетник. Паралізував, падлюка… Хотів заволодіти пультом… змінити орбіту Землі…
— Заспокойся, заспокойся, Ник. Зараз я покличу на допомогу.
— Організуй оборону… Вони можуть напасти… «Марить, він марить, — злякано подумала Віра. — Негайно бігти, але як же його тут залишати?»
Швидко намочила у воді хустину, витерла йому смагу на губах.
— Ти хороша, Віро, — шепотів Ник. — Ти незвичайна дівчина… Я люблю тебе, давно полюбив…
Віра прихилилась до нього, ледь чутним доторком поцілувала в губи.
— Заспокойся, любий. Я миттю… Ми тебе перенесемо…
Губи йому зворухнулися і, вже слабіючи, Ник прошепотів:
— Побачу жито… жито… жити…
Зітхнув і замовк. Віра з жахом помітила, як в його очах одразу потьмяніло, вони втратили живий блиск, а на обличчі проступила смертельна блідість. Віра скрикнула, плечі їй пересмикнулися, і тіло забилося в риданні.
Київ — Гагра
1969 р.