— Віро! Що з тобою? Що сталося?
Віра насилу переставляла ноги, Клара підхопила її під пахви. Обличчя Вірине взялося темною кіркою, набрякло, очі поменшали, губи напухли і потріскались.
— Ну, та скажи, що трапилось? Чи ти не можеш і говорити?..
— Зараз… Відпочину трохи…
— Ну, сиди, сиди. Може, тобі щось…
Віра заперечливо хитнула головою. Зараз, певно, їй хотілося тільки посидіти непорушно, щоб хоч трохи заспокоїтися.
Підійшов Генріх. Спокійно, наче нічого й не сталося, сказав до Віри:
— А ми вас тут щойно згадували.
Віра тільки глипнула очима, а Клара закивала головою:
— Так-так. Генріх передчував, що ти прибудеш.
— Правда, не сподівався, що в такому вигляді…
Трохи перепочивши, Віра хотіла розповісти про свою з Ником пригоду, але їй так важко було говорити, що Клара зупинила:
— Спочатку проконсультуємось з Охоронцями Здоров’я. Потім, потім розповіси.
— Насамперед треба допомогти Никові…
— Никові?! — Клара остовпіла.
— Так.
— Навіщо ти його?..
— Не я, це він задумав експедицію.
Клара прикусила нижню губу, м’яла травину в пальцях. Що робити? Взяти обох до свого мешкання? Але після того, що сталося, вона взагалі не мусить з ним зустрічатися. Попросити керівництво інституту також не випадає: Яркового оточує ігнорація! Хоча, звичайно, на час недуги…
Помітивши її вагання, Генріх сказав, чемно схиливши голову:
— Я вас виручу, Кларо. Якщо ви з Вірою не заперечуєте, я допоможу Никифорові Ярковому. Добре?
Навіть не чекаючи на відповідь, кивнув головою і пружною ходою попростував до тієї лавочки, на якій стомлено приліг Никифор. Клара зиркнула на його дебелу спину і подумала: «Він усе знає, цей Уранос! Що за диво?»
— Ходімо, Віруню, ходімо, зараз тобі буде краще… Давай трохи розпакуємось, тут же тепло. А знаєш що? Скидай його зовсім, цей панцир!
— Уже б скинула, — прошепотіла Віра, — але не подужаю. Добре, що Ник хоч обігрів вимкнув, коли зайшли…
Клара допомогла подрузі вивільнитися з костюма, і Віра аж зітхнула. Поправила прилипле до скронь волосся, осмикнула голубу блузку.
— Ой Кларонько, якби ти знала, з якої безодні ми викарабкались! Коли б не Ник…
— Якби не він, ти не опинилася б у тій безодні. Він просто божевільний, твій Ник.
— Не кажи так… — обізвалася Віра, а сама подумала: «Ех, коли б то він був мій!»
Більш нічого не говорили до самого помешкання.
XXI
У теплій кімнаті, на зручній постелі Никифор швидко приходив до тями. Генріх розташувався в сусідньому помешканні, але щодня довго просиджував біля Ника, розповідаючи про всяку всячину — і про моделювання історії людства, і про зустріч із Кларою, і про подорож до Урана. Про Клару говорив навмисне якось безсторонньо, наче байдуже. Никифор слухав, не перебиваючи, хоча ці балачки, звісна річ, були йому неприємні. «Який специфічний голос… Де я його чув?.. — думав, поглядаючи на зеленкувате волосся свого суперника. — Ну що ж, Клара вибрала собі, так їй і треба!..» З радістю відзначив, що ревнощів у нього нема, а щоб Генріх не подумав чого-небудь, говорив із ним приязно, по-товариському.
— Дивно, але мені здається, наче ми вже бачились…
— На Острові Розваг, біля ангара.
Никифор почав розпитувати про Уран.
— Холодна, пустельна планета, — говорив Генріх, і якісь іскорки проскакували йому в зіницях. — Бескеття водневих скель..
— А як хотілося, щоб там були мислячі істоти! — зітхнув Никифор. — Невже ми самотні в Сонячній системі?
— Ні, я не думаю так. — Він спробував усміхнутися. — Ось я представляю тут Уран. Так, так, мене ж Клара прозвала Ураносом.
— Уранос?.. Дотепно. Вам пощастило бачити Уран зблизька.
— Людство небезпечно далеко висунулось у космос. І заплатило за це величезною кількістю жертв. А далі ціна ця буде катастрофічно рости. Адже всі попередні експедиції на Уран пропали безслідно. Та й наш останній корабель тільки випадково вцілів.
— Ви проти польотів на планети?
— Надмірний апетит не сприяє здоров’ю.
Окинувши поглядом сухорляву постать співрозмовника і пригадавши, що до їжі той навіть не доторкнувся, Ник подумав: «А ти апетитом, видно, не страждаєш зовсім».
— Але ж цікаво! Та, зрештою, й корисно: скільки нового для науки дала, скажімо, станція на Меркурії?
Генріх мовив:
— А нам Земля цікавіша.
— Вам? Кому це?
— Історикам, археологам… Особливо тим, хто прибув із космосу.
— Це парадоксально, — встав з ліжка Никифор, — про свою планету ми досі знаємо не більше, ніж про Марс.
— Згоден. — Генріх відійшов до дверей і став там біля крісла, обіпершись об нього рукою. — От хоча б земний магнетизм…
На саму тільки згадку про магнетизм Никифор стрепенувся, очі йому засяяли внутрішньою енергією. Магнетизм! Та це ж саме те, з-за чого він прибув до суворої Антарктиди.
— Явище унікальне… — продовжував Генріх. — Землю оточує магнітне поле, сильніше, ніж у самого Сонця! Тут є над чим замислитись.